Глава 5 Нічний візит

Нічний Київ зустрів їх прохолодою та порожніми дорогами. Чорний седан Марка летів проспектами, мов тінь, а попереду й позаду, тримаючи дистанцію, рухалися ще дві машини супроводу.
Маргарита сиділа на задньому сидінні, притиснувшись до дверцят. Вона переодяглася у зручні джинси та темну худі, але все одно відчувала себе голіруч перед небезпекою, яка розгорталася навколо. Марк сидів поруч. Одягнений у чорну шкіряну куртку поверх білої сорочки, він перевіряв щось у своєму телефоні, його обличчя підсвічувалося блідим екраном.
— Твоя галерея має чорний хід? — запитав він, не повертаючи голови.
— Так, через внутрішній дворик, де розвантажують картини. Але ключ лише у мене і в директора, — відповіла Марго, її голос злегка тремтів від напруги.
— Чудово. Зайдемо звідти. Менші шанси, що нас чекає теплий прийом на центральному вході.
Коли машина зупинилася в темному провулку неподалік Подільської галереї, місто здавалося вимерлим. Охоронці Марка вискочили першими, миттєво розсипавшись по периметру. Один із них, кремезний чоловік на ім'я Олег, коротко кивнув:
— Шеф, усе тихо. Вікна цілі, сигналізація на головному вході працює в штатному режимі. Але на розі стоїть підозріла «Тойота». Всередині двоє. Пасуть.
— Зніміть їх. Тихо, без шуму, — віддав наказ Марк таким тоном, наче просив принести кави. — Марго, за мною. Крок у крок.
Вони швидко перетнули затінений дворик. Пальці Маргарити так тремтіли, що вона ледь влучила ключем у замкову щілину старих залізних дверей. Марк м'яко перехопив її руку, вставив ключ і одним плавним рухом повернув його. Замок клацнув.
Всередині галереї панувала особлива, майже містична атмосфера. У темряві силуети скульптур та великих полотен виглядали як застиглі примари. Запах олійної фарби, лаку та старого паперу зазвичай заспокоював Марго, але не сьогодні.
— Де твоя майстерня? — пошепки запитав Марк, тримаючи руку на кобурі під курткою.
— На другому поверсі, в кінці коридору.
Вони піднялися гвинтовими сходами. Кожен крок відгукувався глухим лунням. Маргарита штовхнула двері своєї майстерні. Тут усе залишалося так, як вона кинула вчора: незавершений натюрморт на мольберті, розкидані пензлі, а в центрі великого дубового столу, прямо під променем місячного світла, що падало з мансардного вікна, блищала вона.
Важка кришталева шкатулка, прикрашена химерною різбою.
— Ось вона, — прошепотіла Марго, підбігаючи до столу.
Вона взяла її в руки. Шкатулка була замкнена на крихітний затейливий замок, ключа від якого батько їй так і не дав.
Марк підійшов ближче, взяв шкатулку з її рук, оцінюючи вагу.
— Справді кришталь. Важка. Всередині точно щось є, і це не ювелірні вироби.
Він дістав з кишені тонкий складаний ніж, збираючись підважити замок, як раптом знизу, з першого поверху, донісся чіткий звук розбитого скла. А за мить у навушнику Марка пролунав тривожний голос Олега:
— Шеф, у нас гості! Друга група, зайшли через вітрину з фасаду. Їх мінімум п'ятеро, вони озброєні!
Марк зреагував миттєво. Навіть не здригнувшись, він сховав шкатулку в глибоку кишеню куртки, а іншою рукою вихопив пістолет. Його сірі очі в темряві спалахнули хижим, смертоносним вогнем.
— Сховайся за шафу і не висувайся, що б ти не почула, — наказав він Маргариті, його голос став тихим, як шелест ножа.
— А як же ви? — її серце готове було вистрибнути з грудей від страху.
— А я зроблю те, що вмію найкраще, — холодно посміхнувся Марк. — Полюватиму.
У коридорі почулися важкі кроки та тихий шепіт чужинців. Гра в хованки закінчилася. Почався бій.