Глава 2 Тіні та шовк

 
Латте на ніч було поганою ідеєю, але Маргарита все одно зробила ковток, дивлячись у вікно своєї мансарди. Годинник показував третю нову, а сон так і не приходив. Перед очима досі стояв той самий погляд — холодний, сірий, наче крига на Дніпрі в лютому.
Двоє мовчазних чоловіків у чорних костюмах, яких залишив Марк, довезли її прямо до під'їзду. Вони не зронили жодного слова, лише один із них на прощання сухо кивнув і сказав: *«Будьте вдома, тут безпечно»*.
— Безпечно... — вголос повторила Марго, стискаючи пальцями порцелянову чашку.
Вона підійшла до великого столу, де лежали врятовані ескізи. На кількох аркушах залишилися темні сліди від сирої землі Подолу. Але один малюнок постраждав найбільше — куток паперу був акуратно надірваний, ніби його смикнули з особливою силою. Маргарита взяла його в руки. Це був начерк портрета — випадковий перехожий, якого вона малювала в парку тиждень тому. Але зараз на звороті аркуша вона помітила те, чого точно не малювала сама.
Там, розмашистим, упевненим почерком, чорним чорнилом було написано лише одне слово: **«Завтра»**. І нижче — адреса закритого ресторану на печерських пагорбах.
У Марго перехопило подих. Він залишив це, коли збирав її малюнки. Це не було запрошенням. Це був наказ, загорнутий у тонку обгортку вечірнього порятунку.
Наступний день минув як у тумані. Робота в галереї не клеїлася, полотна здавалися бляклими, а розмови з колегами — пустими. Марго кілька разів відкривала гугл, намагаючись знайти хоч якусь інформацію про «Марка Олександровича». Результати були скупими: успішний меценат, власник кількох логістичних компаній, інвестор. Але між рядків офіційних новин читалося зовсім інше — жодного фото в пресі, жодного скандалу, абсолютна, майже стерильна тиша навколо його імені. А в місті, де гроші люблять тишу, така глухота означала лише одне: його боялися настільки, що навіть не наважувалися згадувати.
О пів на сьому вечора під вікнами галереї зупинився той самий чорний седан.
Маргарита подивилася на своє відображення у вітрині. На ній була проста, але елегантна шовкова сукня кольору глибокого смарагду. Вона не знала, навіщо йде туди. Страх підказував замкнутися вдома, але якась дика, досі незнайома їй цікавість штовхала вперед. Вона хотіла знати, чому кримінальний бос Києва знає її ім'я.
Ресторан «Вершина» був зачинений для звичайних відвідувачів. Світло всередині було приглушеним, грала тиха, ледь чутна джазова мелодія. Охоронець на вході мовчки відчинив перед нею масивні скляні двері й кивком указав на терасу, що виходила на лівий берег міста.
Марк сидів за кутовим столиком. Цього разу без піджака — у білосніжній сорочці з розстебнутими верхніми ґудзиками та закоченими рукавами, що оголювали міцні передпліччя, прикрашені ледь помітним шрамом біля зап’ястя. Перед ним стояв бокал із бурштиновим віскі.
Коли Маргарита підійшла, він підвівся. Рух був граційним, як у хижака, що помітив здобич.
— Радий, що ви виявилися слухняною дівчинкою, Маргарито, — тихо сказав він, відсуваючи для неї стілець.
— Я прийшла не тому, що я слухняна, — Марго намагалася, щоб її голос звучав твердо, хоча всередині все тремтіло. Вона сіла, розправляючи сукню. — Я прийшла за відповідями. Хто ви такий і звідки знаєте мене?
Марк повернувся на своє місце, прикувавши до неї свій важкий погляд. Він не поспішав відповідати. Повільно покрутив бокал у руці, спостерігаючи, як грають блики світла на склі.
— Моє ім'я ви вже знаєте. А щодо решти... — він нахилився трохи вперед, і Марго відчула торопкий запах його парфуму: дорогий тютюн, дерево та легкий присмак небезпеки. — Ті люди вчора на Подолі шукали не гроші. Вони шукали вас. І прийшли вони від моїх... конкурентів.
— Але чому я?! Я просто художниця, я нікому не переходила дорогу! — її голос зірвався на шепіт.
— Ви — ні. А от ваш батько — так, — спокійно кинув Марк.
Маргарита зблідла. Її батько, професор архітектури, помер два роки тому, залишивши їй лише стару квартиру та купу спогадів.
— Мій батько? Це якась помилка, він був далекий від вашого... світу.
Марк ледь помітно хитнув головою, і в його очах проблиснуло щось схоже на жаль, який швидко змінився звичною крижаною байдужістю.
— Ваш батько спроектував дещо, що зараз коштує мільйони і заважає багатьом впливовим людям спати. Вони думають, що креслення у вас. І вчора була лише перша спроба.
Маргарита відчула, як холонуть пальці. Світ, який вона вважала зрозумілим і безпечним, рушився, як картковий будинок.
— І що тепер? — прошепотіла вона, дивлячись на Марка. — Ви врятували мене, щоб забрати їх собі?
Марк посміхнувся — цього разу без жодного тепла, лише гострі кути та небезпечна грація. Він протягнув руку через стіл і накрив її тремтячу долоню своєю — гарячою і важкою.
— Я врятував вас, тому що я не дозволяю забирати те, що мені цікаво, прямо з-під мого носа. Відсьогодні, Маргарито, ваше життя належить моїй зоні відповідальності. А це означає, що ви гратимете за моїми правилами. Якщо хочете вижити, звісно.
За вікном тераси знову починався захід сонця, фарбуючи небо у криваві кольори, і Марго зрозуміла: вона щойно уклала угоду з самим дияволом.