XI.IV

Вони бігли дуже довго. Несподівано Намір зупинився й якось жалібно скавулів:

– Господарю… Я мушу зізнатися тобі…

Аріман злобно загарчав у відповідь. Він не бажав зупинки. У чому ще зізнаватися? Запізно вже! Та й чхати на все! Треба кров і плоть! Але Намір продовжив:

– Господарю… Я… Я це ти!

Аріман запитально подивився на це божевільне звірятко, а Намір пояснив:

– Коли ти був у раю… ти мав одразу змінитися. Але ти був настільки чистий душею, що зміни не вдавалися. Тому рай створив мене, твою копію, тільки протилежну тобі. Але в тобі зла не було абсолютно. Тому я вийшов окремо від тебе, а не в тобі! Рай прикріпив мене до тебе, щоб я розкладав тебе й зробив прекрасним… Але все трапилося ще краще, ніж передбачалося! Душа покинула твоє тіло й була поглинена посохом. Тому твоє тіло, просочене добром, легше стало змінювати! Моє ім'я Намір – це твоє навпаки! Я і ти – це одне ціле! Як у раю! Пробач, господарю, що раніше не казав про це. Але я боявся, що ти не зрозумієш, а зараз ти прекрасний, тому зрозумієш все!

Аріман слухав мовчки безглузду балаканину звірятка. Йому було абсолютно чхати на ці слова. Йому дуже хотілося обгризати рученята ненависної графині! Він мотнув головою й виставив руку вперед, вказуючи на те, що слід продовжувати шлях. Намір вигукнув: «Так, господарю!» і знову помчав.

Вони досягли лісу й пірнули в нього. Вони заглиблювалися в лісову гущавину. Попереду, серед густих дерев, у вічному напівмороці густого лісу стала видна печера. Аріман відчув запах графині, що йшов з печери. Він з ричанням влетів у темряву печери й помчав невеличким коридором. Печера розширилася, й Аріман вискочив на слабо освітлений енерголіхтарями майданчик. Посередині майданчика розташовувався великий різьблений трон з червоного дерева. На ньому сиділа, закинувши ноги на бильця, графиня Амерзі, в темних штанях і темній блузці. Поруч, спершись на трон, стояв Трімо, а сам трон оточували дивні люди. Усі вони були одягнені однаково, в чорне. Їхні руки й голови були обмотані жовтими бинтами, крізь які сочився червоний й чорний слиз. На поясі висіло по два коротких клинки. І стояли вони завмерлі, немов кам'яні статуї.

Графиня повернула голову в бік Арімана. Привітно посміхнулася й неквапливо заплескала в долоні. Аріман хотів кинутися на неї, але не міг поворухнути жодною своєю кінцівкою. Він загарчав від безсилля. Гнівно глянув на жалібно скавулячого Наміра біля своїх ніг і прохрипів:

– Що зі мною?

Намір жалібним голосом пропищав:

– Вона — біла господиня! Вона провідник раю. Вона може повелівати нами! Краще мовчи, господарю!

Аріман захрипів від гніву й злобно сказав Наміру:

– І ти весь цей час мовчав про це, паскудо?

Намір тільки жалібно скавулів, притулившись до ноги Арімана. Графиня тим часом зіскочила з трону й, усміхаючись, наблизилася до Арімана. Вона прощебетала ніжним голосочком:

– Як же ти змінився, милий Аріманушко. Ти став ще прекраснішим, ніж я могла уявити! – і засміялася.

Зловтішно засміявся й Трімо, а графиня продовжила:

– Тебе, напевно, мучить питання, навіщо ти тут? Тебе, напевно, мучать багато питань. Я відповім тобі на них, поки ти зовсім не став… прекрасним. Ти тут, щоб віддати те, що належить мені. Але про це трохи пізніше! Саме для цього я тебе покликала. Якби ти знав, як довго я чекала, коли ти вб'єш нарешті хоч одного ельфа!

Вона знову засміялася. Аріман мовчав і злобно хрипів. Графиня продовжила:

– Ти, напевно, хочеш дізнатися, навіщо мені це потрібно було? Тож я відповім! Ти виконав пророцтво! З моєю допомогою, звісно. Пророцтво віщує, що занепалий герой принесе ключ до воріт раю! Знаєш, як довго я шукала цього героя. Спочатку мій покійний чоловічок, граф Амерзі. Потім той старий гном — інженер Грунер Кауф, який придумав забудувати розкол. І ще одна людина, якої ти навіть не знаєш. Скільки зусиль я докладала, щоб створити ситуацію, де вони піднесуться й падуть. І все марно! А виявляється, що весь цей час цим героєм був ти! Коли ти надіслав мені листа, я одразу все зрозуміла. Я зрозуміла, що слід діяти. Я одразу зрозуміла, що в тобі є щось особливе, ще коли побачила тебе в юності. Це я привезла з собою Фаріва й змусила його продавати гномам усілякі небезпечні штучки під час розробки шахт у горі. Це я привела одного безмозкого й жадібного гнома до найнебезпечнішого місця на горі, де він і підірвав гору, а ти, мій милий, усіх врятував! Ця ситуація була найкращою з усіх, що я коли-небудь влаштовувала! Ти став чудовим рятівником. Чистота твоєї душі була чудовою. Тільки з одним ледь помітним недоліком. Маленький хробачок марнославства жив завжди в тобі. На цьому я й зіграла! Я стерла частину книги Мальвуса Понта, помістивши туди розділ про рай із заклинанням. І ти, звісно ж, не міг не випробувати це заклинання! Мій милий!

Графиня знову засміялася, обернувшись до Трімо. Той теж невпевнено посміювався, і якось дивно спостерігав за всією цією картиною. Графиня знову обернулася до Арімана й театрально нахмурила брови, продовжуючи:

– Звісно, я дуже хвилювалася, коли несла тобі цю книгу. Раптом ти не переживеш подорож до раю, а мені дуже не хотілося тебе втрачати. Людська частина моєї свідомості дуже хвилювалася за тебе. Я була така зворушена, що навіть сумнівалася, давати тобі книгу чи чекати наступного відповідного випадку. Я навіть більше хотіла, щоб ти помер тоді, розтерзаний вихровою магією. Адже людська частина моєї душі любить тебе. Давно вже любить і не хоче наражати тебе на жахи перебування в раю. Але потім я заспокоїлася.