XI.III

Ту силу, якою ділився з ним Намір, неможливо було ніяк інакше відчути. Він вирішив проявити ініціативу й привести четверте дитя вже без прохання створіння. Він вирушив у другій половині дня на пошуки. І цього разу все пройшло вдало. Намір віддячив господарю й знову поділився силою через укус. День був прекрасним.

Однак, коли він спокусив четверту дитину, він, мабуть, втратив пильність. Через дві години після розправи над нещасним дитям Аріман помітив делегацію, що наближалася до його маєтку. Вона складалася з трьох міцних стражників зі списами, трьох фермерів і самого голови міської ради Ельвана. Аріман широко розплющив очі й завмер, як укопаний, перед вікном. Його тіло пройняло сильне тремтіння. Ось і настав час розплати. Коліна його ослабли, й він повалився на підлогу. Порося з чорною плямкою на спині, яке Аріман приготував, щоб з'їсти, мирно хрюкало біля дверей. Тепер усе!

Тим часом ельфи наблизилися до дверей маєтку. Фермери щось злобно вигукували. Ельван намагався заспокоїти їхній запал. Стражник держаком списа гулко постукав у двері й голосно сказав:

– Іменем законної варти міста Етрінос, наказую Вам вийти, Лорде Арімане!

Цей голос, немов дзвін, лунав у голові Арімана. Він весь, пройнятий тремтінням, підвівся й поплентався до дверей. Тікати нікуди! Та й немає вже сенсу! Він злегка відчинив двері, залишивши маленьку щілину. Стражник списом відчинив їх повністю. Порося з радісним хрюканням вискочило назовні й помчало в невідомому напрямку. Ельван ахнув, побачивши Арімана, що стояв за дверима, – так жахливо змінився той. Він був сутулий. Довгі руки з кігтями, що стирчали з рукавів брудного коричневого вбрання, були набагато нижчі за коліна. Бліде обличчя. Рідке волосся. Загострені ніс і підборіддя. І повністю жовті очі з величезними зіницями. Фермери навперебій стали тикати пальцями й кричати: «Це він! Це він забрав мою дитину! Де мій племінник, мерзотник!» Ельван підійшов впритул до Арімана й негучно запитав:

– Боги! Та що ж це з тобою, Арімане?!

Аріман, ніяково дивлячись на Ельвана, жалібно заревів утробним голосом:

– Я… Я… хворію… пробачте мене, будь ласка…

З його очей потекли дві великі сльози. Ельван приклав руку до обличчя. Мотнув головою й м'яким голосом сказав:

– Арімане, любий, зрозумій: нашій варті доведеться провести обшук у тебе в домі, щоб очистити твоє чесне ім'я. Я прийшов сюди, бо не вірю, що ти міг скоїти те, у чому тебе звинувачують. Ти згоден?

Аріман тільки стояв і все таким же голосом жалібно просив пробачення, обливаючись сльозами. Несподівано біля ніг Арімана виник Намір і злобно загарчав. Стражники й Ельван відсахнулися назад. Намір підвів голову й сказав Аріману:

– Господарю! Припини плакати! Ти не зобов'язаний плазувати перед ними! Тепер ми більше не пов'язані з цим світом! У тебе достатньо сил порвати останні нитки! Тож порви їх!

І після цих слів одним стрибком подолав відстань, що розділяла його й Ельвана. Вчепився кігтиками за груди й став рвати тому обличчя. Ельван, схопившись обома руками за тільце Наміра, сподіваючись відірвати від себе, спіткнувся й повалився на землю, істерично кричачи.

Тон, яким сказав свої промови Намір, і подальша його дія надихнула Арімана. Страх як рукою зняло. Він заревів! Найближчого стражника він схопив своїми довгими руками й затягнув до будинку, захлопнувши ногою двері. Він відчув, що в руках у нього недюжа сила. Він, немов ляльку, вдарив стражника об підлогу, потім об дверну коробку й жбурнув у дальній кінець кімнати.

Другий стражник ударом ноги відчинив двері й хотів підчепити Арімана списом. Але це йому не вдалося. Аріман, жахливо ричачи, перехопив держак списа своєю ручищею. Вирвав його й миттю, перевернувши, встромив вістря в живіт ошелешеному стражнику й вмить втягнув того до приміщення. Стражник повалився на підлогу. Аріман атакував наступного. Але той встиг захиститися щитом. Але удар був такої сили, що той повалився на ганок. Аріман, продовжуючи ричати, немов жахлива звірина, вистрибнув на ганок. Вирвав вільною рукою щит у кричущого стражника й одним найсильнішим ударом списа в груди прибив того до ганку.

Поруч корчився в муках Ельван. Аріман переступив його й зійшов з ганку. Тепер він більше не боявся відповідальності за свої вчинки. Він вільний хижак і хоче плоті й крові своїх жертв. Ніщо його більше не пов'язує з цим містом і світом ельфів. Ніщо!

Він бачив, як троє фермерів бігли врозтіч від його маєтку, а Намір щосили намагається наздогнати одного з них. Навіть пил з-під лапок летів. Але жити фермер дуже хотів, і як це не виглядало дивно, біг швидше за Наміра. Той, усвідомивши, що не наздожене фермера, припинив погоню й поспішив до Арімана. Той же стояв і на повні груди вдихав свободу! І ледь чутні запахи майбутніх жертв. Дихання його хрипіло від задоволення. Як же приємно вбивати! А якщо жертву ще й пожирати при цьому…

Але солодкі мрії монстра Арімана перервав стурбований голос Наміра:

– Господарю! Господарю! Я відчуваю поклик! Нас кличе до себе… графиня…

Аріман нахмурився. Кличе? Він нічого не чує й тим більше не відчуває. Звірятко збожеволіло? Але Намір дзиґою крутився на місці й майже скавулів:

– Я не можу її більше чути! Господарю, біжімо швидше! Я знаю, де вона! Вона кличе! Біжімо швидше, інакше я збожеволію!

Аріман злобно захрипів. Графиня, значить. Це добре! Значить, з неї й почнемо. Він із задоволенням розірве на шматки це кволе тільце. І її слугу теж! Проклята чаклунка! Вона хотіла близькості з ним. Тож він тепер покаже, наскільки може бути близьким хижак і його жертва! Аріман злорадно загарчав і побіг. Намір випередив його й показував шлях.