XI.II

Аріман мотнув головою й відповів:

– Наміре, піди візьми собі там порося… чи хто там залишився? Кіт? Мені зараз не до цих ігор! За мною варта може прийти з хвилини на хвилину!

Але Намір вишкірив зуби й якось дивно сказав:

– Наміру потрібна їжа, а не закуска, господарю!

Аріман запитально подивився на створіння й промовив:

– Що ти маєш на увазі?

Намір злобно засміявся й відповів:

– Мені потрібна дитина. Ельфійська дитина!

Арімана обдало холодною хвилею. Що? Дитина? Яка дитина? Що він таке сказав? Ні! Ні! Ні! Діти вважалися в ельфійському суспільстві священними. До досягнення повноліття ельфійських дітей оточувала легка перламутрова аура, що вважалася самою суттю зв'язку ельфів із божественною сутністю. Будь-який злочин, пов'язаний з дітьми, дуже суворо карався. Вдарити дитину вважалося одним із найтяжчих злочинів, а тут… Ні! Аріман заперечно замотав головою. Навіть якщо він сам перетворився на монстра, на такий жахливий злочин він не піде! Ніколи!

Намір дивився, як Аріман перебуває в сумнівах. Він загарчав і виліз на груди Аріману. Його гарчача мордочка майже впритул наблизилася до жахливого обличчя Арімана, і він злобно сказав:

– Я можу померти, якщо не поїм те, що мені потрібно. Ти ж цього не хочеш, господарю? Тому ти зараз же підеш і приведеш мені дитину!

Це був наказовий тон. І дуже лякаючий. Аріман з розкритим ротом розглядав злісну маленьку мордочку Наміра. Боги! Він мусить привести дитину на забій! Аріман був пригнічений і шокований. Він навіть забув про можливе переслідування вартою. Він повільно встав і вийшов на вулицю. Господар скорився своєму слузі!

Аріман, спотикаючись, тинявся по околицях. Де ж шукати цих дітей? Як їх можна затягти до себе? Це неможливо! На цьому він точно попадеться й сяде до в'язниці!

І ось у променях призахідного сонця він побачив самотню постать хлопчика, що сидів на камені. Аріман наблизився до нього. Дитина невеличким ножичком стругала довгу гнучку гілку. Аріман підійшов і завмер перед хлопчиком. Той підвів голівку й, примружившись, подивився на незнайомця. Потім усміхнувся й привітався:

– Здрастуйте, дядьку Арімане! А я Аскерій! Я впізнав Вас, хоч Ви дуже страшним стали! Що з Вами?

Аріман стояв шокований і пригнічений. Що відповісти? Він сказав перше, що спало на думку:

– Я дуже хворію…

Хлопчик нахмурився й відповів:

– То Вам треба швидше лікуватися. Ельфи можуть Вас злякатися. Я ось не злякався, бо я як тато – дуже сміливий!

Аріман мовчав. Він не знав, що ще говорити. Хапати малюка й тікати з ним під пахвою в нього не піднімалася рука, а хлопчик сам продовжував розмову:

– Тато каже, що Ви герой. А я скажу Вам, що мій тато теж герой! Я як тато – дуже сміливий! А ще я стругаю собі лук! Ось!

І хлопчик підняв гілку над головою. Потім опустив її й запитав:

– Що Ви хотіли, дядьку Арімане?

Брехня миттєво народилася в голові Арімана:

– Я хотів показати тобі дуже незвичайне звірятко. Воно в мене нещодавно, а показати нікому. Хочеш подивитися? Я недалеко тут живу! То що, хочеш?

Хлопчик бадьоро встав і так само бадьоро відповів:

– Мій тато каже: якщо Аріман скаже йти, я буду йти. Якщо Аріман скаже лежати, я буду лежати! А я як тато! Показуйте своє звірятко!

Аріман був шокований усім, що відбувається. Хлопчик сам погодився йти в смертельну пастку. Аріману хотілося кричати дитині: «Не слухай мене! Біжи швидше! Тікай від мене! Я чудовисько!». Однак замість цього він мовчки плентався до себе в маєток, часто спотикаючись.

Вони увійшли до будинку, коли вже стемніло. Аріман запалив світильник. Хлопчик побачив, який навколо твориться хаос, помахав пальчиком Аріману й сказав:

– Ви дуже великий нечупара, дядьку Арімане! Тато покарав би Вас за такий безлад!

Аріман кивнув і покликав Наміра. Той відгукнувся з комірчини. Аріман з хлопчиком підійшли до масивних дверей у підлозі. Аріман відчинив їх і, вказуючи на темні сходи, сказав:

– Це звірятко знаходиться там! Спускайся. Ти дуже здивуєшся. Такого ти ніколи не бачив!

Хлопчик злегка завагався, але потім нахмурився й сказав:

– Я як тато! Нічого не боюся!

І сміливо закрокував сходами вниз. Аріман різко захлопнув за ним дверцята й сів зверху, втупившись в одну точку з розкритим ротом. Він почув, як дитина бігом піднялася сходами до дверей і застукала ручками, жалібно примовляючи:

– Дядьку Арімане, дядьку Арімане, відчиніть! Щось я тут нічого не побачив! Тут так темно! Можна я вже піду? Я потім подивлюся! Чесно! Відчиніть!

Але Аріман сидів нерухомо. Невдовзі з комірчини почулося злісне ричання Наміра. Дитячий пронизливий крик, і мовчання.

Через деякий час перед Аріманом з'явився Намір, що облизувався чорним язиком. Він задоволеним голосом сказав:

– Гарний господар! Подбав про Наміра! Тепер і Намір віддячить господарю!