Глава 91

Наскільки розумів Аріман, життя знову налагоджувалося. Він пожирав звірів. Отримував сили. Ричав. Вив. Переживав напади люті й трощив у будинку все, що не міг поламати раніше. Це був справжній рай. Аріман був дуже задоволений таким станом речей. Але ось одного ранку до нього підбіг Намір і схвильовано повідомив:

– Господарю, до нас знову приїхали! Мабуть, це знову та жінка, яку я тобі радив прогнати!

Аріман заскреготав від злості зубами. Він підбіг до вікна й злегка відсунув штору. Прокляття! Точно, це була карета Анель! Що їй ще треба! Втекла й усе, значить! Невже не було зрозуміло, що він її більше бачити не хоче. З карети вистрибнув Ревеліс Етрійський – батько Анель. Слідом за ним, ведена ним за руку, йшла, схиливши голову, сама Анель. Очі її були червоними від нескінченних ридань і сліз.

Ревеліс, великий ельф середніх років у темному одязі із золотим ланцюгом на грудях, наблизився швидким кроком до дверей маєтку. Він був дуже злий. Ревеліс не дзвонив у дзвінок. Він кілька разів сильно постукав у двері й прокричав:

– Аріман! Аріман, щоб тебе демони розірвали, виходь! Я знаю, що ти вдома! Виходь і скажи мені в очі все те, що ти сказав моїй дочці!

Аріман, стоячи за шторою, хрипів від гніву. Його пальці з кігтями скривилися. Руки неконтрольовано описували в просторі хитромудрі вузли. Він хотів вискочити на вулицю й роздряпати батькові Анель обличчя. Його за ногу злегка вкусив Намір і сказав суворо:

– Не варто нічого робити, господарю! Ти ще не настільки сильний! Він може тебе перемогти! Просто прожени їх!

Це дещо остудило запал Арімана. Він просто підскочив до дверей і зміненим голосом закричав:

– Забирайтеся геть! Забирайся геть ти, смердючий недоноску! Хто просив тебе сюди їхати й говорити зі мною? Вона? Забирайтеся обоє. Я не хочу вас бачити ніколи!

Ревеліс дещо розгубився від таких слів. І особливо від голосу, яким вони були вимовлені. У цьому голосі явно чулися інтонації Арімана. Але як же він змінився! Значить, Анель мала рацію. Він дуже хворий, і йому терміново потрібна допомога. Однак Анель ні на що, крім слів, не звертала уваги. Вона розчавлено ридала. І навіть присіла на землю, закривши обличчя руками. Ревеліс трохи охолов і стурбованим голосом запитав:

– Арімане, може, тобі потрібен лікар? Ти себе зовсім погано почуваєш, я так думаю.

Для Арімана це було нестерпно. Вони не хотіли йти. Аріман провів кігтями по дверях, здерши фарбу, й несамовито закричав:

– Це тобі й твоїй соплячці знадобиться лікар, якщо ти зараз же не заберешся! Будь ти проклятий!

Губи Ревеліса скривилися. Подібні образи, навіть від божевільних, він не дозволить собі терпіти. Він закричав у відповідь:

– Якщо я зараз піду, ти більше ніколи не побачиш Анель!

Аріман завив:

– Та забирайся ж ти скоріше, щоб ти здох! Не потрібна мені твоя соплячка зовсім. Ситий нею по горло!

Анель уже лежала на землі, втрачаючи свідомість від розривних серцевих переживань і задушливих сліз. Ревеліс похитав головою й сказав з огидою:

– Як я в тобі розчарований. Ти просто божевільний недоумок, а не герой. Ось хто ти!

Він плюнув Аріману на двері. Різко розвернувся, підняв майже непритомну доньку й поніс її до карети.

Аріман видихнув з полегшенням. Слава богам, це закінчилося. Це було нестерпно! Але як тепер легко й вільно на душі! Він навіть зголоднів! І немов передчуваючи це, Намір притягнув за вухо Аріману порося, а той, не підозрюючи, що з ним зараз станеться, дивився на Арімана й хрюкав…

Життя знову увійшло у звичне русло. Аріман ходив у бідні квартали по їжу. Знову ричав і вив. Все було чудово! Одного разу він був такий голодний, що вирішив піти раніше, ніж зазвичай. Аріман прийшов тоді, коли ельфи-бідняки ще товклися серед убогих крамничок. Це жахливо злило Арімана. Він протиснувся туди, де продавали тварин, і… побачив юну ельфійку. Вона була нижча за нього зростом і стояла біля того торговця, у якого він зазвичай брав поросят. Одяг її був простий, але крій був зроблений так, що її праве плече було оголене. Його погляд прикувало це плече. Воно було незвичайно… апетитним. Аріман стримував себе. Намагався дивитися на тварин, але погляд сам собою притягувався до цього плеча. Він стояв зовсім поруч, тихо сопучи. Він чекав, коли вона нарешті піде. Але та щось весело обговорювала з торговцем. Той відпустив жарт. Вона засміялася й повела плечем. Цей рух був останньою краплею терпіння Арімана. Він з ричанням впився в плече дівчини, яка нічого не очікувала, й прокусив іклами шкіру. Кров хлинула на язик, а він став, немов звір, тріпати її плече. Вона дзвінко закричала. Ельфійка, що стояла поруч, теж закричала. І сам торговець теж закричав. Це злякало Арімана. Він випустив плече дівчини й стрілою помчав геть. Страх віддавав у скронях. Боги! Боги! Що він зробив? Тепер за ним точно прийде варта! Його посадять до в'язниці! О боги! Він так не хотів до в'язниці. Він там помре. Він тільки скуштував смак життя! Треба швидше тікати! Він влетів до маєтку. Зачинив двері й повалився на підлогу, важко дихаючи. Що тепер буде? Який жахливий день! Навіщо він пішов так рано! Це проклятий, жахливий день!

Але цей день ще не всі сюрпризи відкрив Аріману. Він не встиг віддихатися, як до нього підійшов Намір і сказав:

– Господарю, скажи, Намір піклується про тебе?