XI

Аріман був абсолютно знесилений. В останньому нападі люті він розбив усі дзеркала, що трапилися йому на очі. Порізи від скла та рани від укусів Наміра загоїлися на диво швидко. Але це його не турбувало. І те, що з кожним днем його вигляд жахливо спотворювався, його теж не турбувало. Він відчував ненормально довгим чорним язиком, як у деяких місцях, де випали його зуби, прорізалися гострі криві ікла. Його турбували дві речі. Перша – це неймовірна слабкість у кінцівках і тілі. А друга – жахлива важкість на голові. Він сидів у напівтемній комірчині й жував шматок м'яса. Здавалося, воно було погано посолене, але так було навіть смачніше.

Сили зовсім покидали його тіло. Тремтяча рука від напруги підносила шматок м'яса до рота. Аріман відривав іклами шматок, і рука падала вниз, не в силах так довго перебувати в такому положенні. Він повільно жував шматок м'яса й чекав смерті. Це був його кінець. Це точно! І так навіть краще. Нарешті мине ця проклята головна важкість. Голова його схилилася на груди, але щелепи продовжували неквапливо жувати. Прокляте створіння більше не показувалося після того, як він кинув його в стіну. Ну й нехай. Хоча на нього Аріман зла не тримав і навіть трохи сумував за цим створінням. Скоріше б уже ця смерть!

Аріман почув, як по сходах до комірчини неквапливо цокають маленькі кігтики. Намір? Аріман ледве підвів голову. Точно. На сходах стояло створіння. Аріман мовчки витріщився на нього. Намір вишкірився, мабуть, усміхаючись, і промовив:

– Бідний господарю. Господарю треба правильно харчуватися, щоб стати сильним. Господарю потрібна кров. Господарю потрібна плоть цих мерзенних створінь. Тоді він стане прекрасним і сильним!

Аріман опустив голову. Що він таке говорить? Він говорить, що йому необхідно поїдати живих істот? О боги… Ні! Цього не буде! Нехай він жахливо змінився. Нехай став зовні схожим на нічний кошмар. Але щоб пожирати живих істот… Ніколи! Краще померти. І та бідна фея так у нього з голови й не виходить. Як вона кричала в нього в роті. Бідолашна, а він жував і жував її ще живу. І нехай вона була надзвичайно смачна, він не стане цього більше повторювати. Ні! Смерть – єдиний вихід! Все!

Він захрипів у відповідь Наміру:

– Забирайся, звідки прийшов! Я не буду нікого їсти. Дай мені померти…

Але створіння не збиралося відступати. Воно засміялося й відповіло:

– Намір не дасть господарю померти. Намір турботливий. Намір приніс господарю те, від чого він не зможе відмовитися.

Він знову засміявся й піднявся сходами. Але за хвилину спустився, волочачи в зубах живого білого кролика. Аріман не міг у це повірити. Це прокляте створіння притягло саме ту живу істоту, яку йому було найменше шкода, а точніше зовсім не шкода. До того ж він пам'ятав, як вони щипали цю прокляту траву своїми жадібними, ненаситними ротиками. Точнісінько як Анель свої коржики. До того ж увесь вигляд цього кролика викликав моторошний голод. Особливий голод! Той, що охопив його, коли він жував фею. Аріман скривив губи, оголивши ікла. Щелепа його скривилася. Він захрипів. Намір одним кивком шиї кинув переляканого кролика Аріману. Той накинувся на тварину й впився в неї іклами. Він стискав тільце кролика, немов апельсин, вичавлюючи з нього кров. Коли від тварини залишилася одна шкурка, він недбало кинув її вбік.

Кров живої істоти розлилася по його тілу солодким теплом. Він відчув, як його тіло наповнюється силою. Важкість на голові помітно зменшилася. Він підвівся з підлоги й завив від такого приємного відчуття всередині. Як же це було чудово! Боги, це було чудово. І неймовірно смачно! Слід було послухати Наміра раніше. Все вирішено! Тепер він харчуватиметься тваринами. Живими тваринами! Грошей у нього вистачить, щоб до кінця життя купувати собі… їжу! Треба було, справді, ту прокляту фею розжувати й проковтнути! Не послухав Наміра, а дарма! Тепер Аріман точно переконався – це створіння поганого йому не порадить. Але на тваринах слід і зупинитися. Пожирати ельфів буде занадто! А скільки сили в руках! Він стиснув кулаки й напружив м'язи. Як давно він не відчував себе сильним! Він подивився на Наміра й сказав:

– Я купуватиму собі тварин і поглинатиму їх! Але ельфів їсти я не буду! Зрозуміло!

Намір засміявся й відповів:

– Як скажеш, господарю. Тільки ходити варто на вечірні ринки в бідні квартали.

Чому? Намір знову усміхнувся й сказав:

– Ти занадто змінився. Навколишні не зрозуміють твоєї краси. І одягатися варто, господарю, щоб тебе не впізнали.

Аріман здивувався кмітливості цього маленького створіння. Він зробить так, як Намір йому порадив. Якщо він радить, то краще так і робити. Гірше від цього не буде. Він знає, що говорить.

У наступні вечори Аріман ходив у найбідніший квартал міста. Ельфи торгували там майже до заходу сонця. Він купував усіляких тварин без розбору. Котів, собак, кроликів і птахів. Але найбільше йому подобалися маленькі поросята. Він поглинав нещасних створінь, а їхні понівечені тушки викидав на задній двір. Сили його багаторазово зросли. Відчував він себе дуже добре. Однак, як він міг припустити, метаморфози, що змінювали його тіло, прискорилися. Він став сутулитися. Ікла замінили майже всі зуби, а язик майже не поміщався в роті. До того ж він помітив, що щелепа значно ширше стала відкриватися, ніж зазвичай, коли він харчувався тваринами. Для походів за новими тваринами він знайшов у себе стару коричневу накидку з капюшоном, що повністю приховувала його обличчя.