X.IV

Він стиснув долоню з феєю й недбало відправив її собі до рота. І завмер, із широко розплющеними очима. Він відчував, як вона тріпоче крильцями, кричить і б'є ручками по внутрішніх стінках щік. Що він зробив? Навіщо він тримає фею в роті? Що за божевілля? Що він збирається робити? Треба розкрити рота й негайно випустити це перелякане невинне створіння.

Однак замість цього він став повільно рухати щелепою, підсуваючи язиком тіло феї, що чинило опір, до зубів. Він відчув, як між зубами потрапила ніжка. Він стиснув зуби сильніше, і вона хруснула. Фея несамовито кричала в роті. На язик полилася дивна, приємна на смак рідина. Мабуть, кров? Аріман продовжував, із витріщеними очима, жувати фею. Зграйки фей, що пролітали повз, крутили голівками, не розуміючи, де чути крики. Аріман же сидів, укритий гілками, й пережовував їхню співплемінницю. Він відчув, як хруснула ручка. Ще одна ніжка. І, мабуть, реберце. Але коли між зубами потрапила голівка й тріснула, наче горішок, Арімана знудило прямо на килим. Понівечене тільце нещасної феї ще здригалося в огидній червонувато-жовтій рідині. Серце Арімана готове було вирватися з грудей! Що він накоїв! Боги, що він зробив! Бідна фея! Бідна, смачна фея!

І що тепер робити? Треба тікати! Але несподівано для себе Аріман почув над собою голос Наміра:

– Молодець, господарю. Починаєш правильно харчуватися!

Аріман аж здригнувся від несподіванки. Прокляте звірятко й тут його знайшло! І все бачило! І мовчало! З ним варто поквитатися!

І тут Аріман помітив удалині прислугу Анель. Вони, мабуть, ішли забрати килим і страви. Прокляття! Слід було тікати чимдуж. За понівечену фею можна було відповісти перед законом. Фея вже не ворушилася. Аріман сподівався, що вона померла. І нічого не розповість. Але простягнути руки й скрутити їй шийку в нього не вистачило духу. Він на чотирьох обійшов дерево, підвівся й побіг у протилежний бік від прислуги, що наближалася. Якщо вони його не застануть біля килимів, то й не зможуть доповісти варті, що це саме Аріман замучив нещасне створіння. А може, побачать труп феї, самі злякаються й, щоб не навести на себе підозру, десь його позбудуться. Тим більше обличчя в цієї прислуги абсолютно не викликали довіри. Мабуть, рильце в пушку! В принципі, як і в усіх! А тут ще й труп якоїсь там феї. Закопати мовчки й годі!

Головне – швидше втекти з цього місця, щоб прислуга не змогла його побачити. Аріман довго біг, щоб вийти з далеких воріт парку. Потім оминав парк. Потім ішов до себе в маєток вуличками й територіями, де було мало населення міста. Коли він нарешті дістався до себе, за кілька годин, Аріман усвідомив, наскільки він виснажився. Аріман майже без сил відчинив вхідні двері, й перед ним виник Намір і радісно вигукнув:

– Вітаю, господарю. Це було чудово! Тільки фею слід було не випльовувати, а ковтати!

Аріман скривився від ненависті, що миттєво охопила його, до цього мерзенного створіння. Він різко зачинив за собою двері. Все! Тепер він поквитається з цим звірятком раз і назавжди! Він хотів вдарити Наміра ногою, але все виявилося не так просто! Створіння було на диво вертким. Воно ухилялося від усіх атак Арімана, кусаючи його у відповідь і сміючись. Але якимось неймовірним чином Аріману вдалося схопити Наміра в стрибку за задню лапку, розкрутити з силою над головою й закинути в стіну. Той верескнув від удару й обм'як на підлозі. Сили покинули й Арімана. Він повалився на підлогу. «Яка важка голова!» Це була остання думка, перш ніж він втратив свідомість.