X.III

Аріман же продовжив свою люту тираду:

– Замовч! Закрий свій рот! Немає сил тебе слухати більше! Невже рот у тебе не закривається?! Точнісінько як у цих проклятих кроликів! Говориш, говориш, говориш! І як цей гидкий кролик, усе жуєш, жуєш і жуєш свої погані коржики! Викинь його! Викинь цей клятий коржик!

Аріман грубо вихопив з рук Анель коржик і викинув його в озеро, а всю їжу, розкладену на килимі, нервово розкидав руками. І знову вигукнув:

– Як я вже втомився від тебе. Тебе й цих проклятих коржиків! Ненавиджу! Ненавиджу!

Більше такої лютої грубості Анель не могла витримати. Вона схопилася й помчала до виходу з парку, витираючи на бігу сльози. Вона не могла усвідомити, що сталося. Але було зрозуміло одне: з Аріманом сталися жахливі зміни. Цього Арімана вона не знає. Може, через хворобу з ним такі зміни, але перебувати поруч просто нестерпно. Він ніколи на неї не підвищував голосу. За що він так на неї кричав? Може, він і хворий, але стільки люті й гніву в хворих немає. Ще хвилина, і він би її вдарив! Боги! За що їй таке покарання? Де її Аріман-ельф-бог? Де той герой, що врятував стільки життів біля розколу? Де її коханий? Боги, поверніть Арімана назад! Де мій Аріман!

Анель бігла, не помітивши, як легкий вітерець зірвав з неї капелюшок. Вона бігла й не бачила нікого й нічого навколо. Вона боялася, що втратила коханого ельфа. Можливо, навіть починала розуміти, що непомітно, без попередження в її життя прийшла біда. Прийшла втрата Арімана, коли вона найменше цього очікувала.

Аріман розчавлено повалився спиною на стовбур дерева. Він дивився вслід Анель, яка тікала. Бачив, як капелюшок злетів з її голови й покотився по траві. Що зараз сталося? Зараз сталося щось жахливе. Анель втекла від нього. Він її образив. Він ніколи її не ображав. Навіть більше. Він ніколи не підвищував на неї голосу. Він з неї пилинки здував. Клявся, що не дозволить жодному негіднику довести її до сліз. І сам виявився цим негідником. Анель пішла від нього. Вона пішла назавжди. Така поведінка непростима. Скільки вона для нього робила, скільки терпіла його витівки та примхи. Пройшла з ним увесь шлях від невідомого мрійника до найзнаменитішого з ельфів. І що? Він просто на неї накричав, як на безпритульного злодія. А раніше він навіть на злодія не підвищив би голосу. Він жахливо змінився. Дуже змінився, і, мабуть, немає шляху назад. І все це гидке створіння Намір. Це воно зводило його з розуму. Воно поплатиться за це. Але Анель це не поверне… Прокляття! Знову ця голова стала важкою. Що з цією головою? Явно відчувається, ніби важкий шолом одягнений. Або важкий металевий обруч. Він повернув голову в бік озера, куди викинув коржик. І скривився. Різнокольорові рибки намагалися своїми жадібними ротиками відхопити більший шматок від коржика, що плавав на озерній гладі. Навіть рибки, ці красиві безмозкі створіння, вічно голодні й ненаситні. Яке ж все-таки навколишнє його життя огидне. Він сидів під гілками дерева, яке колись було дуже важливим для них обох, а тепер стало місцем їхньої розлуки. Як незвично! Місце їхнього злиття стало місцем розриву. Що тепер робити? Він подумав, що Анель поверне його до нормального життя. Але замість цього він образив її. Мабуть, її слід було наздогнати, зупинити, вибачитися й нарешті піти до лікарів… Але немає жодних сил. Хочеться просто сидіти тут під деревом і нікуди не йти. Якщо, звичайно, кролики остаточно не зведуть з розуму. Аріман розумів, що якщо Анель зникне з очей, то це означатиме розрив. Вона зараз заверне за дерево, і більше він її не побачить… Вона завернула. Аріман так і залишився сидіти під деревом, нічого не роблячи. Він просто дивився перед собою на перевернуту їжу на килимі. Йому навіть їсти не хочеться зараз, хоча зранку він був жахливо голодний. Доведеться знову повернутися до колишнього життя. Тепер уже точно зв'язку з навколишнім світом не буде. Анель була останньою сполучною ниткою, і вона пішла. Пішла…

Ну і нехай іде! Не могла зрозуміти, що йому могло бути не до її нескінченної балаканини. Можна було якось інакше поводитися. А вона? Тільки тараторила без кінця й їла. Сама винна, що він так спалахнув. Бачила ж, що він дещо… хворий… І все одно шкода, що вона пішла… Якби вона не пішла, він би її пробачив… Чи вона його? Він уже зовсім заплутався, хто винен. Стосунки так складно виявляється! Він уже забув, як це. Мабуть, з Анель завжди було так складно… Чи ні?

Несподівано в його думки увірвався дивний звук. Він був схожий на шарудіння маленьких крилець. Аріман повернув голову й побачив, що перед ним літає маленька фея. Вона помітила, що він звернув на неї увагу, й помахала йому ручкою. Аріман посміхнувся й простягнув руку з розкритою долонею. Фея без остраху сіла на неї. Аріман підніс руку ближче до обличчя й запитав її:

– Що ти хотіла, крихітко? Чи ти просто прилетіла зі мною привітатися?

Фея почала ніжним тонким голосочком розповідати про те, як вона рада зустріти такого великого героя. Дякувала від імені всіх фей йому за те, що він вирішив питання з розколом. І всіляко його вихваляла й дякувала. Розповіла, як вона спостерігала за ним крізь крони Древа Ради, коли він виступив перед радою. Аріман дивився на фею й думав, яке це незвичайне створіння. Таке маленьке, а може літати, розуміти навколишній світ і розмовляти. Ця фея була ще зовсім юна й не полохлива. Таке юне, миле і… апетитне створіння! Аріман відчув дивний голод. Він не був схожий на звичайний голод. Це було щось інше.