X.II

Але запалу Арімана вистачило ненадовго. Коли вони виїхали на жваву площу, на нього знову накотилася хвиля злості. Усі ці метушливі ельфи, інші засоби пересування. Шум, сміх, розмови. Усе це викликало в нього відразу. Він не міг терпіти спостереження бурхливого життя. Він замкнувся в собі й відповідав Анель лише кивком голови. Можливо, в парку він зможе відволіктися від цього згубного відчуття. Наскільки він пам'ятав, там завжди було мало відвідувачів. Парк займав велику територію, тому, гуляючи його алеями, можна було час від часу побачити пару чи сім'ю, що йшла назустріч. У цьому парку ця мерзенна графиня його поцілувала, коли він був юнаком, позбавивши його спокою. От же мерзенна особа. А Анель було не стримати. Вона все говорила й говорила, навіть не звертаючи уваги на те, що Аріман їй майже не відповідає.

Очікуванням Арімана не судилося здійснитися. Коли вони наблизилися до головних воріт парку, він побачив, яка велика кількість карет і технокатів знаходиться поблизу. Це було неймовірно. Наче навмисно цього дня парк мав бути переповнений ельфами. Аріман з Анель вийшли з карети й попрямували до парку. Слуги несли продукти та килими, на яких вони сидітимуть. Чого Аріман боявся, те й сталося. Парк був просто перенасичений гидкими ельфами…

Сам парк був чудовий. Високі та низькі витончені дерева з шумливими кронами. Іскристі ставки з безліччю різнокольорових рибок. Чудові строкаті птахи перелітали з гілки на гілку, м'яко шарудячи крилами. Рожеві та білі кролики стрибали по траві. Все це було прекрасно, за винятком великої кількості ельфів, які знаходилися в парку. Ну і мерзенних ніжних кроликів. Вони також викликали якесь огидне почуття в Арімана. Анель же, навпаки, підіймала на руки майже кожного кролика, що пробігав мимо. І, начебто навмисно, повертала мордочкою до Арімана, щоб він так само захоплювався. Аріман натягнуто посміхався, але йому ставало дедалі важче все це переносити. Він навіть провів долонею по обличчю й глибоко видихнув, намагаючись знайти в собі сили.

Анель все не замовкала. Щебетала й сміялася. Аріман не міг збагнути однієї речі: вона що, у своїх дипломатичних подорожах з батьком-дипломатом і торговцем водночас, не наговорилася? Невже їй було мало тих переговорів, які вона там вела? Так і язик може втомитися, але вона все базікає й базікає. Ще й щоденник веде. Анель базікає. Гидкі щасливі ельфи ходять туди-сюди. Кролики вічно під ноги кидаються. Ще й феї зграйками перелітають з місця на місце. Ну, хіба таке можна витримати?! Аріман уже не міг дочекатися, коли вони дістануться місця.

І ось вони прийшли до нього. Дерево середніх розмірів росло майже біля самої крайки смарагдового ставка. Воно виросло з певною кривизною, і його гілки спускалися до самої води. Це утворювало природний купол і захищало від яскравого сонця. Під гілками було достатньо місця, щоб розміститися кільком ельфам. І, хвала богам, це місце було вільним. Під цим деревом Аріман колись давно, тремтячи, мов листок на вітру, зізнався Анель у коханні, а вона відповіла взаємністю. Але це здавалося так давно. Наче в іншому житті. Ніби цього й не було. Але це було. І це зв'язало їх. Раніше, у ключові моменти свого життя, Аріман приводив сюди Анель і ділився з нею всім. Для них це було особливе місце. Для Анель точно, а от для Арімана зараз це було просто дерево поруч зі ставком.

Слуги розстелили тонкий килим. Розклали наїдки й пішли. Повернутися вони мали через обумовлений проміжок часу. Таким чином, Анель з Аріманом залишилися наодинці. Вони розмістилися на килимі. Аріман сів спиною до дерева. Анель навпроти. Аріман очікував, що коли вони сядуть, йому стане краще. Але виявилося навпаки. Анель почала уплітати їжу, примудряючись при цьому безперестанку базікати й сміятися. Аріман ще більше став помічати снуючих ельфів з дітьми. Птахів, рибок, фей. Очі його бігали з боку в бік. Голова імпульсивно поверталася то в один, то в інший бік. Гнів дедалі сильніше заповнював його свідомість. Нескінченна балаканина Анель! І кролики! Він помічав їх усюди! Ці милі пухнасті створіння постійно щипали своїми гидкими ненаситними ротиками травичку. І, мабуть, через свою жадібність до їжі, перенасичували свої м'які животики. Від цього їхні милі оченята-намистинки огидно випиналися. Так ці створіння сиділи в паніці кілька хвилин, мало не тріскаючись від переїдання. І тільки трава починала трохи перетравлюватися в ненажерливих пухнастих животиках, вони знову починали її безглуздо щипати й жувати. Жувати! І жувати!

З думок про огидну прекрасну природу та живність Арімана вирвала Анель. Вона торкнулася питання весілля, але тільки зараз помітила, що Аріман її зовсім не слухає. Він якось полохливо кидав погляди по сторонах, ніби її тут і не було. Вона простягнула руку й повернула його обличчя до себе та сказала:

– Гей! Я ж тут! Ти що, зовсім мене не слухаєш?

Для Арімана цей жест Анель та її слова були останньою краплею. Його терпіння лопнуло. Він широко розплющив очі й крізь щільно стиснуті криві зуби злобно прошипів:

– Ти що це, контролювати мене надумала?!

Вона відсмикнула руку й злякано намагалася щось пояснити. Але Аріман перервав її істеричним криком:

– Заткнися!!!

При цьому крику крапля слини вирвалася з його рота й потрапила Анель на щоку. Вона здригнулася, але так, оторопіла від несподіванки, й застигла на місці з надкушеним коржиком у руці.