IX.VI

Намір незворушно відповів:

– Я тут, тому що відірвався від раю. Рай сам себе направляє. Він знаходить у кожному зі світів провідника, який створює браму, через яку проходить рай, і світ поглинається. І рай прекрасний тим, що він рай!

Аріман дивився на це фанатично налаштоване створіння. І хоч він уже був злий на нього, воно йому дуже подобалося. Аріману хотілося посадити істоту на коліна й гладити. І годувати. А чим воно харчується?

Аріман запитав:

– Наміре, ти не голодний? Що ти взагалі їси? Ти взагалі їси?

Намір відповів дещо загадково:

– Коли я буду голодний, я попрошу господаря, щоб він приніс мені їжу.

Дивна істота. Аріман хотів ще щось запитати в нього, однак у їхній діалог втрутився сторонній звук. У двері неголосно постукали, і почувся голос керівника:

– Мілорде, не хотів вас турбувати, проте скоро буде готова вечеря. Накривати на вас і вашого гостя? Чи ви будете частувати самі?

Ці питання жахливо розлютили Арімана. Цей проклятий керівник явно за ним стежить. Звідки він ще міг дізнатися, що Аріман спілкується з Наміром! Він схопився з ліжка й гнівно вигукнув:

– Ти що, стояв під дверима й підслуховував? Чого ти вирішив, що я тут, у кімнаті, не один? Візьми свою прокляту, смердючу вечерю й засунь її…

Аріман не закінчив речення. Сили залишили його, і він упав на підлогу. Намір наблизився до лежачого Арімана й, нахиливши свою мордочку до його обличчя, неголосно сказав:

– Я раджу вам, господарю, підкріпитися цією… їжею. Вона ще додасть вам сил. А ви повинні бути сильними!

Аріман, важко дихаючи, запитально подивився на істоту й запитав:

– Ще додасть сил? А потім що? Не буде додавати? Я вмираю?

Намір знову засміявся скрипучим голосом і відповів:

– Ні, господарю, не вмираєш. Ти стаєш прекрасним. Я подбаю про тебе. Ти не помреш!

Думки Арімана були туманні. Ставати прекрасним? Подбає? Що це миле створіння має на увазі? Про все це слід було дізнатися, але сил немає зовсім. Та й не хочеться зараз цього робити. Якось потім. Зараз слід поїсти, навіть Намір радить поїсти. Головне, щоб Наміра ніхто не побачив.

Аріман схвильовано сказав істоті:

– Наміре, в моєму світі заклинателів, що прикликали створінь з іншого світу, переслідує закон. Заклинателів судять, а створінь закривають у клітках і ставлять експерименти. Я б дуже не хотів, щоб тебе посадили в клітку. Не виходь поки з моїх покоїв, будь ласка.

Намір знову якось дивно розсміявся й відповів:

– Не хвилюйся, господарю. Мене ніхто не помітить, якщо я цього не захочу, або якщо я не харчуюся, а зараз тобі слід поїсти те, що у вас у світі вважається… їжею.

Аріман кивнув. Така відповідь заспокоїла його. Він підвівся на ліктях і голосно запитав у бік дверей:

– Ронсе, ти ще тут?

Відповідь пролунала негайно:

– Тут, мілорде!

Аріман скривився. Проклятий старий! Увесь цей час стояв і підслуховував мерзотник. Він явно вже запідозрив недобре. Явно йому дуже хочеться дізнатися, з ким Аріман спілкується в кімнаті. Але заради безпеки Наміра слід поводитися стриманіше з цим керівником. Невідомо, може, він від образи піде й розповість правоохоронцям, що його господар займається незаконним призовом. Аріман спробував максимально спокійно відповісти:

– Дорогий Ронсе, накрий, будь ласка, стіл тільки для мене. Гостей у мене немає! Це я сам із собою спілкуюся. Розумієш, Ронсе? Є деякі питання, які мене дуже турбують. І якщо їх обговорювати вголос, то вони стають більш… зрозумілими. Розумієш, Ронсе?

За дверима почувся м'який голос:

– Розумію, мілорде, розумію. Я чекаю на вас через півгодини.

Керівник пішов. Аріман знову скривився. Звісно, розумієш. Розумієш, що свого господаря взяв на гачок. От мерзотник.

Вечеряв Аріман на самоті. Керівник і прислуга не показувалися йому на очі. І це було на краще. Аріман міг не стриматися й наговорити зайвого. Він швидко закінчив трапезу й попрямував до себе в покої. Наміра він не бачив. Аріман кликав істоту, однак воно не показувалося. Він вирішив одразу лягти спати, адже завтра слід бути присутнім на раді. З усієї видимості, це була важлива подія, але Арімана вона мало цікавила. Просто слід було це зробити.

Аріману нічого не снилося. Він провалився в темряву й прокинувся з першими променями сонця. Він почувався дуже дивно. Руки знову його турбували. Здавалося, вони знову подовжилися. Аріман розглядав їх біля дзеркала. Несподівано за спиною почувся голос Наміра:

– Не хвилюйся, господарю, через руки. Так має бути.

Ці слова заспокоїли Арімана. Він розвернувся й погладив істоту. Намір вильнув хвостом. Аріман усміхнувся й запитав:

– Де ж ти був? Я кликав тебе, але ти не з'являвся.

Істота відповіла:

– Я завжди поруч, господарю, але іноді мене не видно.

Аріману сподобалася така відповідь. Він відчував, як прив'язується до цієї дивної істоти. Він одягнув на себе парадний жовто-синій довгий одяг і попрямував до будівлі міської ради. Настрій начебто був чудовий, але все одно непокоїли руки. Кисті помітно визирали з-під рукавів, немов одяг був на розмір менший. Це завдавало дискомфорту, і він не знав, куди ці руки сховати.