IX.II

Аріман зі спотвореним обличчям підняв руки вгору, імітуючи магічну дію. Керівник зблід від страху й присів, спостерігаючи за руками. Аріман відзначив, що навіть у стані страху керівник бачить, що з руками щось негаразд. Він опустив руки й крикнув на переляканого ельфа:

– Зараз же кажи адресу!

Переляканий керівник кудись зник і за секунду повернувся з клаптиком паперу, на якому кострубатим почерком була написана потрібна адреса. Аріман вихопив із тремтячих рук папірець і пригрозив:

– Молися богам, щоб ця адреса була правдивою!

І поспішно вийшов з готелю.

Аріман похитав головою й потер лоба рукою. З ним явно щось недобре відбувається. Так залякати ельфа. Ніколи в житті Аріман не застосовував насильства. Ніколи! Це все ця мерзенна графиня та її книжечка! От він їй напише листа! Ще й якого листа! І навідає її! Аріман подивився адресу. Столиця людської республіки. Чудово! Повернулася у свій маєток, виходить. Ця адреса йому відома і так. Можна було й не йти до цього готелю і не відчувати стільки неприємних вражень... Ну нічого! Він усім розповість, хто вона така! І Вендора підключить. Недарма Вендор так її терпіти не може. І ще слід її мерзенного слугу покарати. Аріман згадав, як той зневажливо й нахабно поводився на раді.

Аріман швидким кроком дістався до свого маєтку, більше не звертаючи уваги на оточуючих. Хоча деякі діти продовжували копіювати його, виставляючи руки вперед і бігаючи. Мабуть, навмисно дражнили! Його побачив Ронс, але Аріман випередив керівника. Він крикнув:

– Я до себе в кабінет. Я буду дуже зайнятий. Мене не турбувати. Я спущуся до вечері.

Що хотів сказати Ронс, залишилося невідомим. Аріман зачинився у своїх великих апартаментах і сів за великий овальний стіл. Зараз він таке напише, що цій мерзенній графині мало не здасться. Зловтішна усмішка осяяла його обличчя. Так! Де перо? А ось воно в нижній шухляді! Текст уже був готовий. А папір де? Ага, ось він! Аріман обережно поклав перед собою аркуш. Облизнув губи й, усміхнувшись, нахилився викладати свій гнів у листі… І нічого! Аріман спочатку навіть не зрозумів, що сталося. Він прикладає руку до аркуша. Текст уже готовий вирватися з-під пера. Але… Але він забув, як писати літери! Що за маячня? Аріман гнівно ляснув себе по коліну іншою рукою. Та що ж за прокляття таке? Що за мана? Він знову приклав руку до аркуша й став намагатися виводити символи. Рука вперто відмовлялася відображати щось зрозуміле. Клякса. Каракуля! Аріман напружився й скривився, докладаючи максимальних зусиль, щоб вивести хоч одну літеру. Ну! Ось майже вийшло! Пальці посиніли від напруги. Майже вийшла літера «З»... І тут, наче руку щось підбило. Вона неприродно викрутилася, залишивши на аркуші довгу чорнильну спіраль з маленькою кляксою в кінці.

Аріман заревів від гніву. Щосили кинув перо в стіну й схопився зі стільця. Що за прокляття?! Що ж це діється таке? З цими руками явно щось не так. Або з головою! Аріман закотив рукава до самих плечей і став розглядати свої руки в дзеркалі. І знайшов підтвердження. На ліктях із зовнішнього боку були видні сліди розтяжки шкіри. Наче його руки вирвали зі суглобів і потім поставили на місце. Він сів на ліжко. Отже, руки справді стали довшими! Йому не здалося. Проклята графиня! Що вона з ним зробила? Вона спеціально підсунула цю книжку. І та сторінка була спеціально затерта, а поверх неї написано було зовсім іншим почерком. Аріман бачив, що стиль написання навіть відрізняється, але дурна жага до знань зіграла з ним злий жарт.

Що ж робити? Треба завтра піти до писарів, щоб написали листа. Графині й Вендору. Відкласти всі справи й вирушити з Вендором до графині. Хай мерзотниця виправляє, що накоїла. Але все це буде вже завтра. Зараз немає жодних сил. Краще лягти й заснути. Та й голова знову неприродно важкою стала. Аріман поправив рукава й розташувався боком на ліжку й заплющив очі. Найсильніша сонливість затягувала його у свої мережі. Перед тим як потонути уві сні, Аріман подумав, що така сонна втома теж не природна.

                                                                     Сон Арімана

Аріману наснилося красиве місто в згасаючому заході. Дуже незвичайне, найгарніше місто. Аріман стояв на високому пагорбі й бачив, що це незвичайне місто безмежно велике. Воно тягнулося до самого горизонту. І, як здавалося Аріману, займало весь горизонт. Деякі будівлі цього міста були вищі за гори. І всі будівлі світилися приємними для ока вогнями. Вулицями міста переміщалися дивні апарати, що перевозили його мешканців. Над містом переміщалася не менша кількість повітряних суден різних розмірів і модифікацій. Але Арімана вразило інше. Усі будівлі та вулиці були гармонійно з'єднані з синіми деревами, зеленими рослинами та безліччю квітів. Це викликало відчуття приємної гармонії технології та природи. Аріман відчув, як ззаду до нього наближаються. Він обернувся й побачив двох істот, які йшли до нього, але його явно не помічали. Вони були схожі на людей, але ідеально граційні. Обличчя не мали ні очей, ні носів, ні ротів. Одна суцільна рожева пелена з напівпрозорої шкіри. Крізь прозору пелену, яка слугувала їм обличчям, проступали різні барви красивими візерунками. Істоти спілкувалися між собою, видаючи мелодійні трелі. Але Аріман одразу зрозумів, що істота з кремовим волоссям і в блискучому синьому одязі – це чоловік, а його співрозмовник, з красивими рожевими локонами, що в'ються вздовж плечей, і в зеленому матовому одязі – жінка.