IX.I

Аріман був йому як син! Він гукнув Ронса. Той вмить зблід і, не піднімаючи голови, наблизився. Аріман добродушно усміхнувся, поклав руку на плече чоловікові й м'яко сказав:

– Ронсе, любий, пробач мені. Адже ти ж мені як батько! Ти не заслужив такого ставлення. Просто… просто я дуже втомився. Розумієш? Я так втомився. Я не хотів зриватися на тебе. І я дуже вдячний тобі за все, що ти робиш. І за те, що ти є взагалі в моєму житті!

Ронс підняв голову й подивився Аріману прямо в очі. Аріман помітив, що сльози застигли в очах старого. І це замість співчуття викликало в ньому зневагу. Фу! Плаксивий стариган! Аріман сам був шокований своїми думками та емоцією, що виникла, але впоратися з нею був не в силах. Він спробував не дивитися в обличчя Ронсу. А Ронс відповів:

– Не хвилюйтеся, пане. Я все розумію. Те, що випало на вашу долю, не кожному можна було винести. Та ще й радувати всіх своїм здоров'ям і життєвою силою. Я ніколи на Вас не тримав і не тримаю образи. Ви знаєте самі, що сім'єю я не обзавівся. І Ви, мілорде, і є моя сім'я, а рідних завжди прощають, хоч би що вони накоїли, а за теплі слова велике спасибі, вони зігріли моє старе серце.

Аріман насилу витримав цей душевний вилив свого керівника. Насилу, тому що Ронс у старості, під час розмови, став тягнути речення. Та до того ж не вимовляв чітко літеру «р». Він намагався натягнуто усміхатися й водив очима по сторонах, щоб не перетнутися з вологим поглядом керівника. Коли Ронс закінчив своє речення, Аріман кивнув і знову звернувся, через силу:

– Дякую тобі за розуміння. І ще ось що: надішли депешу до міської ради. Хай будуть готові прийняти мене на найближчому зібранні. Я буду присутній. Добре?

Ронс усміхнувся й відповів:

– Я вже це зробив, мій пане. Найближче зібрання буде післязавтра. На Вас усі з нетерпінням чекають.

У голові Арімана виникло роздираюче свідомість гнівне запитання: «Що? Як надіслав? Без мого відома? Та як… Ти… Старий…» Але Аріман впорався зі своєю люттю й криво усміхаючись, відповів:

– Дуже мило. Спасибі тобі велике. Ти просто читаєш мої думки. Мені з тобою дуже пощастило.

Ронс розплився у задоволеній усмішці. Аріман помітив, що в Ронса бракує бічних зубів, і це було останньою краплею. На зміну гніву накотилася хвиля огиди. Аріман, не прощаючись, поспішив піти. Боги милосердні, як же він раніше не помічав, що Ронс такий… такий гидкий? Він прийшов до нього просто вибачитися, а цей старий… такий противний і плаксивий. Зовсім збожеволів зі своїми квітами. Розмовляє з ними, напевно, й постійно плаче. Надалі слід рідше з ним перетинатися! Аріман зітхнув. Тепер слід сходити до готелю, де проживала графиня, й дізнатися все про її нинішнє місце перебування.

Він вирішив пройтися пішки. Прогулянка повинна подіяти сприятливо. Аріман завжди любив прогулянки. Але це виявилося нелегким завданням. На вулиці його всі впізнавали. Всі з ним віталися, всі кланялися й усміхалися, а ще, йому здавалося, що всі бачать, що з його руками негаразд. Він явно помічав, як вони, опускаючи очі, кидали швидкий погляд на його руки. Його руки явно стали довшими, і це всі бачать. Чи йому так здається? Ні! Точно бачать! Він у відповідь теж усім усміхався й кивав головою, але поступово прискорював свій крок. Руки він витягнув по швах і в такому положенні майже біг до готелю. Він помітив, як одна знатна дама у віці спостерігає за ним, примруживши очі, а потім звернулася до внучки: «Дивись, що з ним?» Це було нестерпно! Навіть стара бачить, що з руками щось не так! Він на ходу витягнув уперед руки й став розглядати по черзі кожну. Ну що з цими руками не так? Звичайної довжини! Аріман бачив, що на протилежному боці вулиці дитина копіює його. Так само витягнула руки вперед і з усмішкою на обличчі бігла вперед, поглядаючи на нього й сміючись. За нею причепилася друга дитина й також стала робити. Це було жахливо! Усі навколо збожеволіли! Навіть діти! Аріман побачив перед собою вивіску потрібного йому готелю й заскочив у нього. Це хоч ненадовго врятує його від божевілля навколишніх ельфів.

Хол готелю був порожній. Один керівник одразу опинився біля Арімана й прихильним, м'яким тоном звернувся:

– Мій Лорде, яка честь! Чим зобов'язаний наш скромний заклад відвідинам такої світлої персони? Чого ви бажаєте?

Аріман, почувши голос керівника готелем, миттєво заспокоївся. Він зібрався й знову набув спокійного стану. Аріман спокійно відповів:

– Мені знадобиться від Вас зовсім небагато. Мені потрібна адреса актуального проживання графині Амерзі, якщо вона залишала її.

Обличчя керівника дещо змінилося, проте він так само м'яко відповів:

– Мілорде. Графиня залишала свою адресу нам… але перелік осіб, які можуть її дізнатися, досить обмежений. І Ви… на жаль, у ньому не значитеся… Прошу вибачити нас, але в цьому питанні ми не зможемо задовольнити ваші бажання. Однак, можливо, у вас є інші побажання?

Стан Арімана миттєво змінився. Виходить, він подолав цей нелегкий шлях від дому до готелю через натовпи божевільних ельфів і дітей для того, щоб йому відмовили? Аріман подивився на керівника як на щось дуже мерзенне й зневажливим тоном відповів:

– Ти що, покидьок, відмовляєш мені? Ти хоча б уявляєш, через що я пройшов? Ти хоча б усвідомлюєш, хто перед тобою стоїть? Якби не я, труїлися б ви всі далі своїм моровим вітром і доходили б як мухи від його отрути, а тебе особисто треба було посадити на верхівку гори, коли вона вибухала. Ти знаєш, що я можу зробити? Я можу підняти весь ваш готель на висоту пташиного польоту й скинути вниз. Може, тоді я опинюся в списку тих, хто може дізнатися адресу графині?