VIII.III

Аріман та Анель перетнули міську браму на білих скакунах, тримаючись за руки. Жителі Етріносу кидали їм під ноги квіти й бажали всього найкращого. Бажали від щирого серця. Сурмили святкові горни. Місто було сповнене радості, й кожен відчував гордість, що Лорд Аріман живе в їхньому місті, а багато хто пишався більше за інших, бо знали Арімана особисто, коли він ще не був таким знаменитим. Серед ельфів стали ходити чутки, які були схожі на зародження легенди. Подейкували, що Аріман насправді напівбог. І посох його явно божественного походження. Або Аріман отримав божественне одкровення та благословення, коли шукав, як закрити розкол. Гноми вважали, що в Арімані живуть душі тих гномів, що загинули під час жахливого землетрусу в розколі. Тому він і не може померти. Але все більше й більше людей вважали, що він безсмертний. Дівчата заздрили Анель білою та чорною заздрістю. Особливо ті, що так само особисто знали Лорда Арімана.

Наприкінці довгої вулиці, заповненої жителями Етріносу, знаходилася міська площа. Там Арімана чекав голова міської ради Ельван. Аріман з Анель наблизилися до нього й зістрибнули з коней. Обличчя Ельвана було дуже схвильованим. Він дуже дивно й раболіпно дивився на Арімана. Мабуть, навіть голова ради переконав сам себе, що Аріман зовсім незвичайний ельф, а може, й переконувати не треба було. Може, Аріман і справді посланець богів… Ельван підбіг до Арімана й, заглядаючи в очі, трепетним та вибачливим голосом промовив:

– Ви вже чудово почуваєтеся, Лорде? Пробачте мені, що я не навідав Вас… Я дуже хотів приїхати, однак справ було непродихнути… Однак я щодня дізнавався про Ваше здоров'я…

Аріман відчув себе дуже ніяково. Ельван годився йому в батьки, як мінімум. До того ж цей ельф обіймав найвищу посаду в місті й був шанованим членом загальноельфійської ради. І ось він зараз вибачається перед ним. Так не повинно бути. Аріман підхопив Ельвана під лікоть і м'яко звернувся:

– Що Ви! Не варто переді мною вибачатися. Це ж я, покірний Ваш слуга й слуга всього ельфійського народу. До того ж без Вашого дозволу нічого б не вийшло. Ви що, забули?

Ельван затряс головою й схопив обома руками долоню Арімана. Губи його стиснулися, а очі стали вологими, й він тихим голосом сказав:

– Ні, Арімане. Це ми твої слуги. Я твій слуга навіки… У той день, коли ти зупинив каменепад і шматок гори, до місцевих ювелірів приїжджали мої діти. Розумієш? Мій син та донька могли померти того дня! А ти собою заступив їх від смерті… Ти врятував не тільки мою, а й багато сімей від непоправного горя. Якби не ти… Якби не ти, я ніколи не почув би голосу спадкоємця мого престолу… Ніколи б мій синочок та донечка, кровиночки мої, не прийшли б до мене розповісти про те, що трапилося. Знаєш, Арімане, у мене, крім них, нікого не залишилося. Якби вони тоді… Місто назавжди перед тобою в неоплатному боргу. Я вирішив усі твої земельні та боргові питання. Твоє прізвище, як і ти, назавжди вписані в історію міста. Ніколи й ні за яких обставин ти та твої майбутні діти не знатимете потреби! Даю слово ельфа!

Арімана це дуже зворушило. Він не знав, що відповісти. На язик наверталися скромні фрази на кшталт: «Я робив так, як зробив би будь-хто на моєму місці» або «Кожен вчинив би так само». Але він розумів, що скромність тут буде просто зайвою. Коли тобі дякують такі значущі ельфи, вдячність слід приймати мовчки. Аріман просто кивнув.

І вони з Анель пішли далі. Анель зволікати було не можна. Коли вони порівнялися з її маєтком, то ніжно й довго прощалися. Після Анель стала збирати свиту й вантаж у відрядження до батька.

Аріман попрямував до себе. Вся ця слава, повага та статус – це добре. Але ось Аріманові не давала спокою маленька річ. Книга, подарована графинею, викликала в ньому величезний інтерес як у дослідника. Такий унікальний історичний артефакт знаходиться поруч із ним, а він і літери не може з нього прочитати. Хоч би якою несамовитою була графиня, вона чудово знала, що подарувати. І знала, що Аріман чудово знає староельфійську мову. А ще Аріман знав точно – поки він не прочитає цю книгу, ніякими іншими справами займатися не зможе.

Слуги зустріли Арімана, як і всі інші, – як напівбога. Вони всі боялися підняти на нього очі, а керівник Ронс Бір від хвилювання не міг чітко вимовити фраз і плутав слова. Але як Аріман не намагався усміхатися, жартувати й дружньо плескати по плечах, ніхто не зміг ставитися до нього, як раніше. Це дуже спантеличило й навіть засмутило Арімана. Та й як уже можна було ставитися так само? Якщо всі проводжали «нашого Арімашу», а повернувся герой сучасних легенд. Йшов молодий і дещо наївний маг, а повернувся весь у шрамах вінценосний герой! Його постава та голос навіть змінилися. І нікому не поясниш, що все це наслідок нещодавньої боротьби організму з наслідками впливу вихрової магії. Ні, це все не так! Аріман так змінився, тому що він переродився. Він був спадкоємцем давніх ельфійських магів, про яких зараз дітям розповідають казки. Аріман ніколи вже не стане колишнім. Хай він сам цього ще й не розуміє. Аріман – втілення живої билини! І ніхто більше нічого слухати не буде, навіть від самого Арімана. Жоден смертний ельф не в силах витягти гору з-під землі, а потім ще й зупинити жахливу катастрофу й залишитися живим після всього.