VIII.I

При слові "нашого" ревнощі знову запульсували у венах Анель, а графиня розгорнула тканину. В руках у неї опинилася невелика книга у візерунковій декоративній палітурці червоного кольору. Судячи зі стану обкладинки, книга була стара. Графиня пояснила:

– Це книга з недоторканних запасів графа. Вона безцінна. Це ручна робота Мальвуса Понта, виконана староельфійською мовою. Дещо можна навіть почитати з неї. Просто за все те, що наш Лорд зробив і витерпів, це найменше, чим я можу віддячити... – голос її обірвався. З очей знову полилися сльози.

Вона поспішно встала й хотіла піти до виходу. Але різко зупинилася й торкнулася плеча Анель. Ельфійка здригнулася від несподіваного дотику, але графиня не забрала руки й сказала Анель:

– Ти щаслива жінка. Зберігай у пам’яті все приємне, що тобі дарує доля, і цінуй це. Тому що ніколи не дізнаєшся, коли й на яких умовах вона відбере все, що тобі дороге, – і після цих слів покинула намет.

Від сказаних слів Анель стало моторошно, й холодок пробіг по спині, а Лорд же був дуже здивований подарунком. Невже книгу писав сам Мальвус Понт? Мальвус – найзнаменитіший, геніальний містик та історик початку минулого століття. Він залишив після себе фундаментальні праці, за якими й донині навчають магічних дисциплін багато учнів магічних шкіл та академій, а за його історичними нарисами було написано не одну сотню дисертацій поколіннями істориків. То невже в нього в руках такий, справді, безцінний екземпляр праці Мальвуса? Аріман чудово знав староельфійське письмо й, закушуючи губу, відкрив книгу. Він навіть забув, що поруч знаходиться Анель. Зараз Аріман прочитає те, за що багато колекціонерів віддали б усі статки.

Мальвус був загадковою особистістю і так само загадково зник. Розповідали, що він замкнувся одного вечора у своїй лабораторії й безслідно зник. Дослідження його записів і щоденників не дало відповіді, куди міг зникнути Мальвус.

Думки Арімана перервав сумний голос Анель:

– Батько бажає, щоб я вирушила до нього післязавтра...

Аріман закрив книгу й відповів:

– Чудово! Тоді й я залишаю цей табір післязавтра! І ми разом вирушимо назустріч твоїм успіхам, любове моя!

Анель встала й від щирого серця поцілувала Арімана.

Вендор Райс покинув табір поспіхом, не попередивши навіть Дуліфа. Гном, однак, був знайомий з такою особливістю друга. Він постійно зникав і з'являвся без попередження. Дуліф також розгорнув торгове місце й відпустив свого першого клієнта – молодого чоловіка. Той придбав дві підвіски з коштовним камінням для матері та дружини. Він не встиг порадіти почину, як до нього підійшов Трімо. Він був дуже похмурий. Дуліф пам'ятав слова Вендора, однак став вдавати радість. До того ж без підтримки Вендора Трімо міг створити йому неприємності, а так, може, й пронесе.

Трімо без привітання одразу запитав:

– Дуліф, у тебе є випивка?

Гном зараз найменше був налаштований спілкуватися й тим більше вживати спиртне. Він пом'явся на місці й невпевнено відповів:

– Є, звичайно... Але розумієш, у мене перший день торгівлі... Може, трохи пізніше?

Трімо примружив очі й сказав:

– Ти ж казав, що вважаєш мене другом і допоможеш. Ось мені потрібна допомога – мені потрібно з кимось випити.

Дуліф почухав потилицю, не знаючи, що відповісти, а Трімо продовжив:

– Тебе виручка турбує? Ось тримай, я думаю, за сьогодні більше не наторгуєш, – і жбурнув гному на стіл з прикрасами невеликий мішечок із золотом.

Гном оцінив поглядом наповненість мішечка й дійшов висновку, що Трімо має рацію. Якщо цей чоловік так розкидається грошима, гріх цим не скористатися. Дуліф уже без докорів сумління забрав золото й запитав:

– Так, що бажаєш? Міцне чи ігристе?

Трімо байдуже махнув рукою й відповів:

– Неважливо! Головне, щоб добре взяло!

Дуліф швидко згорнув торгове місце, і вони разом з Трімо попрямували до його намету. Вони зайшли до нього, й Трімо одразу плюхнувся в крісло. Було явно видно, що його щось турбує. Дуліф розлив у дерев'яні келихи пінний напій і подав один Трімо. Трімо залпом випив його й видихнув, закинувши голову. Дуліф мовчки налив ще один. Трімо несподівано почав говорити:

– Розумієш... Я зовсім її не знаю. Я так багато часу проводжу поруч із нею і нічого не знаю про неї. Вона не балакуча насправді. Це на людях вона сміється, кокетує, вдає щастя. Коли її ніхто не бачить, вона постійно мовчить і ходить з таким похмурим обличчям.

Дуліф спочатку навіть не зрозумів, про кого йдеться. І вирішив просто багатозначно мовчати зі співчутливим виглядом. Може, Трімо виговориться, нап'ється й піде, а він встигне ще й поторгувати. Трімо продовжив:

– Ти думаєш, вона мені платить? Ні! У мене стільки грошей, що тобі й не снилося. Я дуже багатий. Розумієш, це вона попросила, щоб для всіх я вважався її слугою. Я слуга! Це немислимо... Але я погодився. Я не можу їй відмовити, а знаєш, як ми з нею познайомилися? Я гуляв містом зі своїми головорізами, а тут з-за рогу вона з'явилася. Я майже врізався в неї. Спочатку я подумав, що пташка попалася. І гроші, й задоволення зараз буде мені та моїм хлопцям, а вона так спокійно торкнулася пальцями моєї скроні й сказала: "Така людина мені підійде". І все! Розумієш? Усе! У мені щось перевернулося. Я зрозумів, що пташка справді попалася, але пташка ця – я.