VIII.I

Аріман запитав:

– Батько кличе до себе?

Анель підвела на Арімана миттєво зволожені очі. Звідки він міг дізнатися про лист і що батько вимагає її приїзду? А втім, не варто дивуватися. Для Анель Аріман давно вже став божеством, а боги вміють усе. Не те що знати про конверти з листами. Вони навіть не вмирають, як звичайні смертні. Двічі Аріман, здавалося, перебував на межі життя та смерті, а виходило так, що смерть до нього й не наближалася. І з богами, за легендами, завжди так і було. Анель схопила руку Арімана й півголосом сказала:

– Я не зможу без тебе, любий мій. Я не хочу нікуди їхати. Мені нічого не треба – тільки ти!

Аріман далі почав аналізувати. Отже, друга причина не давала спокою Анель. І якщо вона повинна їхати, то причина має бути дуже важливою. Найімовірніше, батько вирішив, що настав момент ввести Анель у сімейну торгову справу. Аріман сказав:

– Любове моя, я вже цілком здоровий. І скоро зможу вже навіть ходити. Тому мені особливий догляд не потрібен, а от батька не слухатися недобре. Наших батьків треба шанувати за життя. До того ж настав час, щоб ти опанувала те, чим батько займався все життя. Для вашої родини це дуже важливо. Ти не повинна підвести свого батька. І наскільки я пам’ятаю, ще зовсім недавно ти сама чекала цієї миті.

Анель схилила голову й відповіла:

– Так… Звичайно, хотіла. Але зараз усе змінилося. Зараз мені нічого вже не треба. Я хочу лише одного – бути завжди поруч з тобою, а батько хоче брати мене на важливий дипломатичний прийом, щоб я сама вела діалог і укладала торгові угоди. Але я так далеко від цього віддалилася. Для мене це все здається таким дрібним і нікчемним.

Аріман погладив її по волоссю й сказав:

– Дорогоцінний мій скарб. Не можна ставити хрест на своїх задумах, піддаючись емоціям. У тебе готується блискуча кар’єра. До того ж у тебе природжений талант дипломата. Ти змогла б умовити навіть цю прокляту гору не вибухати, просто я опинився ближче й своєю невправною магією накидав каміння всюди.

Анель усміхнулася жарту. Вона глянула Аріману в очі й так само неголосно сказала:

– Але де мені взяти сили, щоб змусити себе поїхати від тебе? Як переконати, що з тобою все буде добре? Що ця гора знову не захоче відібрати тебе в мене?

Аріман усміхнувся й відповів:

– Я даю тобі гарантії, що гора більше нічого не викине, а якщо вона знову почне вередувати, я просто жбурну її назад туди, звідки дістав, і знайду нову, більш поступливу!

– Боже, як у тебе знаходяться сили жартувати на цю тему? – здивувалася Анель.

– Ну, а якщо говорити серйозно, то після повернення до Етріноса я теж буду дуже зайнятий. Мені варто вирішити безліч питань, пов’язаних із родовим маєтком і відібраними за борги землями. Та ще й у раді для мене вже місце буде. Там також варто з’являтися. Справ у мене буде непочатий край, – продовжував переконувати Анель Аріман.

Вхід до намету тихо зашурхотів, і увійшла графиня Амерзі. Обличчя Арімана змінилося. Найменше він бажав зараз бачити цю жінку. І взагалі Аріману здавалося, що вона збожеволіла. Як і її слуга Трімо. Їхня поведінка не залишала жодних сумнівів щодо божевілля. Аріман відчув, як напружилася Анель. Вона затихла й схилила голову. Та й графиня була не схожа сама на себе. Обличчя її було сумним. Весь її вигляд у темно-зеленій сукні був якийсь похмурий. Очі її були вологими від нещодавнього ридання. По графині було видно, що вона дуже пригнічена. Амерзі увійшла й завмерла, мабуть, не наважуючись робити подальших дій. До грудей вона притискала якийсь предмет, загорнутий у рожеву тканину, яку вона нервово смикала. Очі її були опущені й хаотично оглядали підлогу під ногами. Запанувала напружена й незручна тиша. Аріману це дуже не подобалося. Він підвівся на лікті й жестом вказав графині на найближче крісло, додавши словами:

– Проходьте, графиня! Прошу Вас сісти.

Але графиня, не піднімаючи очей, заперечно похитала головою. Вона зробила незрозумілий рух. Здавалося, вона хотіла різко вискочити з намету, але вмить зупинилася. Арімана вся ця поведінка починала дратувати. Він дуже шкодував, що відіслав їй листа! Вона явно божевільна. Треба було попросити вартових чергувати біля входу й впускати тільки після дозволу. Аріман знову звернувся до неї:

– Що з Вами, графиня? На Вас обличчя немає. Сідайте. Налийте собі води. Заспокойтеся й розкажіть, що трапилося, якщо Ви за цим прийшли.

Цього разу графиня послухалася й сіла на самий краєчок крісла. Анель дивилася на графиню й не впізнавала її. Від тієї вертлявої (або легковажної), здатної закрутити голову навіть найстійкішому чоловікові, не залишилося й сліду. Перед нею сиділа змучена невідомими душевними муками жінка. І було видно, що вона вже не молода. Ревнощі до графині змінилися на жалість. Анель звернулася до графині:

– Ну що ж Ви мовчите? Що не наважуєтеся сказати? Може, моя присутність бентежить Вас? Я можу вийти, якщо це полегшить ситуацію?

Графиня подивилася на Анель. Очі її були червоними від сліз. Вона сказала хрипким тихим голосом:

– Ні! Прошу Вас не йдіть... Я скоро залишу Вас і не заважатиму. Я покидаю табір і назавжди залишаю межі Вашої країни. Ми більше ніколи не побачимося. Я хотіла подарувати Лорду Аріману одну річ, яку мій покійний чоловік дуже беріг. Але я думаю, він був би щасливий, якби знав, що ця річ перейде до рук нашого Лорда.