VII.I

Вендор кивнув і відповів:

— Промахи кажеш?... До приходу Трімо в тебе на тілі можна було нарахувати не менше трьох промахів… Від торговця!!! Повірити не можу!

Дуліф вихопив із рук Вендора бинтовий компрес:

— Так, все. Я краще сам, а ти он піди ще порозповідай усім про те, як я осоромився. Я думаю, не всі, хто прибув з Етріноса, знають про це.

Вендор засміявся й, знову взявши в руки компрес, приклав його до загоєної рани. Дуліф підняв зі столика поруч дерев'яний кухоль, наповнений хмільним напоєм, і ковтком осушив його весь. Відригнувши, він сказав Вендорові:

— Знаєш, я сумую за тими часами, коли ми були в легіоні Вільної Армії. Ми тоді були молоді, сповнені сил… Мабуть, це старість уже стукає у двері. Якби цей нахаба Трімо напав на мене, коли я був молодший, я скрутив би йому рученята, як тарганові лапки.

Вендор засміявся, відповівши на це:

— Або став би замолоду калікою!

Дуліф не відреагував на жарт. Його охопила хвиля ностальгічних спогадів. Він серйозно відповів Вендорові:

— Ні. Я серйозно кажу. У яких ми були халепах, що цьому Трімо й не снилося… Це вже вік. А ще мені досі шкода, що легіон розформували після того випадку… Ех, тільки служити почав…

Вендор налив собі й Дуліфові ще по кухлю пінного й хмільного напою та відламав по шматку в'яленої свинини. Він сів поруч і теж ностальгійно зітхнув:

— Ти правий, друже. Славні були деньки. Так згадуєш і не віриться, що все це з нами відбувалося. Зараз світ став спокійнішим. Чи мені так здається, навіть не знаю. У мене складається враження, що я не служив у нашому, Сьомому Легіоні, а начебто мені розповіли про нього всякі небилиці в таверні. Якби не наші трофеї, то важко було б повірити в пережите.

Дуліф кивнув головою, відпив і багатозначно відповів:

— Так! І генерала нашого шкода так. Така людина була!

Вендор подивився на Дуліфа й сказав:

— А знаєш, у що мені ще не віриться?

Дуліф довірливо й запитально подивився на Вендора. Вендор відповів:

— Що ти виріс! Ти прийшов у легіон таким коротуном, що я об тебе спотикався, думаючи, що це лавка.

Дуліф знову скривив обличчя й із докором сказав Вендорові:

— Ну, от навіщо псувати такий момент? Сидимо, згадуємо геройське минуле, а ти все жарти та жарти.

Вендор серйозно відповів:

— Мабуть, ти серйозно старієш, Дуліфе. Сидиш весь розкислий від спогадів. Які твої роки? Гноми по сто п'ятдесят років живуть у середньому, а тобі всього шістдесят чотири. І половини життя не прожив, а вже нюні розпустив. Згадай слова генерала: хто піддався зневірі, той програв. Життя – наша боротьба. Немає легіону – знайдуться інші пригоди, якщо вони потрібні. Але я суджу по собі, все ж краще те, що ми пережили, більше не переживати. Втрата товаришів, страх, смерть. Вже краще це нехай буде у спогадах. Ми билися за мир. Тож давай насолоджуватися цим миром.

Промова Вендора зворушила Дуліфа. Недарма він був командиром, умів підібрати потрібні слова. Він відповів:

— Ти правий! Точно ти правий! Ми билися за мир. От нехай цей мир нам і відплатить тепер. Я часом забуваю про це. Все мені колишньої вдачі хочеться. Але от як показала нещодавня бійка – не такий уже й спритний. На все свій час. Тепер я буду торгувати, добра наживати й подорожувати.

Вендор зауважив йому на це:

— Тобі слід уже й про сім'ю подумати. Пів життя прожив із мечем у руках, а другу вже час із дітьми на плечах.

— Все вірно, — сказав Дуліф, допив і продовжив: — Та й тобі… Ой, вибач! Щось я зайвого бовтнув!

Вендор застиг після слів друга. Вилиці заграли на його обличчі. Він не злився на Дуліфа, просто спогад промайнув у голові, залишаючи болючий слід. Дуліф розумів, що бовтнув зайвого. Йому було ніяково від сказаного, і він придумав, як уникнути незручного мовчання. Він підвівся зі стільця й квапливо сказав:

— Я сходжу, візьму ще нам випити й солонини… Добре?

Він швидкими кроками попрямував до виходу. І біля самого виходу застиг і став задкувати. До шатра повільно зайшов Трімо. Голова його була опущена. Одна його рука була перебинтована, а другою він притискав до грудей круглий шкіряний мішок. Він підвів голову. З очей його текли сльози. Він дивився на Дуліфа. Трімо розбито впав на коліна перед Дуліфом. Голос його був надривним:

— Дуліфе, прости мене. Прости мою дурість. Прости мій гнів. Прости, якщо зможеш. Я винен перед тобою. І перед тобою, Вендоре. Якщо хочеш – убий мене прямо зараз. Може, тоді я зможу спокутувати свою провину перед тобою!

Він кинув мішок на підлогу, зняв довгий кинджал з пояса й простягнув його Дуліфові, не піднімаючи голови. Дуліф із розкритим ротом від здивування подивився на Вендора. Вендор мовчки знизав плечима. Гном став дещо розгублено відповідати людині, яка зовсім недавно хотіла позбавити його життя:

— Трімо… я… це… підводься. Ну… те, що сталося…

Трімо різко перервав його:

— Ні! Я винен. Смертельно винен перед тобою. Краще б Вендор прикінчив мене тоді. Я втомився все своє життя творити гидоту. І коли я думав, що покінчив із цим, ледь не взяв ще один гріх на душу. Мене слід стратити!