Глава 50

Але Аріман був готовий до цього. Він ментально напружив магічні руки і з силою смикнув гору на себе. І вирвав її. Це коштувало йому ще одного нападу кашлю кров’ю. Кашель був нетривалий, але сильніший, ніж перший напад. Кров пішла навіть носом. Головний маг-цілитель почав панікувати. Багато спостерігачів відвернули свої обличчя, примовляючи: «Я не можу дивитися на таке! Він же вб'є себе, а проклятої гори так і не видно».

Але Арімана зупинити вже було неможливо. До нього боялися підійти. Обличчя його спотворилося в гримасі гніву та мук. Посох пульсував червоним світлом. Він хрипів, але не зупинявся. Аріман врізав вершину гори у м’якіші шари земної поверхні й почав протягувати її крізь них. Усі відчули наростаючий підземний гул. Це вселяло благоговійний жах у серця спостерігачів. Очі їхні були широко розплющені. Вони переглядалися між собою й шепотілися: «Гора? Це що, гора?» Арімана огорнула золотиста аура. Посох горів синім і червоним світлом, а гора з гуркотом і гулом прорізалася все ближче й ближче до земної поверхні. Аріман відчував, що вона зовсім близько й ось-ось покаже свою вершину.

Але щось із глибин знову проявилося. Воно знову вчепилося в гору й почало з неймовірною силою тягнути її назад під землю. Аріман не міг у це повірити. Так близько успіх, і все може бути зруйновано. Здавалося, до гори додалася вага, розміром із половину самої гори. Мабуть, те, що тягнуло гору вниз першого разу, саме причепилося до основи гори й перешкоджало її підйому. Аріману дуже хотілося обмацати магічними руками це щось, але тоді він випустить гору, і дістати її назад у нього не вистачить сил. Він ухвалив рішення! Нехай це буде останнє, що він зробить, але гора стоятиме!

Він став повільно піднімати посох над головою. Маги усвідомили, що ця дія небезпечна для самого Арімана. До того ж багато хто з них так виснажився, що осідав на землю без сил. Спостерігачі також завмерли, підсвідомо відчуваючи, що піднятий посох буде кульмінаційним моментом у ритуалі. Аріман зібрав усю міць, на яку був здатний, для останнього ривка. Здавалося, що й посох став важити кілька пудів. У голові Арімана промайнула думка, яка в цій ситуації була щонайменше недоречною: «Мабуть, магія теж має вагу, якщо нею переповнювати предмети». Але це була миттєва думка. Червоні й сині блискавки виривалися з посоха й з гуркотом, потрапляючи в землю, залишали випалені вирви. Повітря навколо потріскувало й вибухало від вихрової магії, що переповнювала простір. Аріман більше не мав сил утримувати посох на вазі й з мученицьким криком опустив його на землю. Той ударився об поверхню землі, неначе великий дерев’яний стовп. Гора під землею сколихнулася, скинувши з себе щось глибинне. Аріман встиг лише на мить ментально торкнутися цього створіння. Воно було неймовірних розмірів і полетіло назад у прірву, а гора з гучним тріском і гулом, подібно до вибуху кількох сотень зарядів вибухівки, стрімко вирвалася з-під землі. Вона вгризлася в розлом, закривши його більше ніж наполовину. В усі боки полетіли уламки. Удар гори об гори був настільки сильним, що передався вібрацією по землі подібно до землетрусу. Багато хто зі спостерігачів упав на землю. Старший маг жестом наказав іншим магам припинити обряд. Вони тільки цієї команди й чекали. Сили їхні були на межі, й усі вони опустилися на землю, щоб перевести дух. Спостерігачі, що впали, піднялися. Гул ще лунав горами й рівниною. Вони дивилися не на новоявлену гору, а на Арімана. Аріман стояв, вчепившись у посох і дивився на гору. Він зігнувся й хитався. Але гора з’явилася! Ось вона! Він зробив це. Він створив символ єднання народів, яким пишатимуться нащадки! Сили покидали Арімана. Так само, як і свідомість. Він, тримаючись за посох, зісковзнув на коліна. Очі його повільно стулилися, й він опустив голову на руки, які ще трималися за держак посоха. А в самому посоху, в такт згасанню свідомості власника, згасало блакитне сяйво. До Арімана підбіг Вендор і підхопив його на руки. Голова Арімана відкинулася назад. Підборіддя було все в крові, з носа текла кров. Аріман ледве розплющив очі й, побачивши Вендора, слабо усміхнувся. Вендор у пориві притиснув його голову до своїх грудей і, похитуючись, примовляв з надривом:

— Живий!.. Слава богам, живий!... Живий!