9. Зустріч з Богом

У суботу я прокинувся дуже рано. Мені взагалі здалося, що я майже не спав, але головним було те, що я прокинувся зі своїми спогадами (хоча б за останні тринадцять днів).

Елі ще спала, тож я вирішив витратити деякий час на вивчення конфігурації біоніків. Мені було важливо зрозуміти що можна налаштувати, а що – ні.

Десь за годину прокинулась Елі. Мій план складався з п’яти пунктів, але виконати його необхідно було ввечері, тож я вирішив провести першу половину дня з дружиною. Цього разу ми відвідали якийсь інший парк розваг, який, утім, був не менш вражаючим за попередній.

Ближче до вечора ми повернулись додому, і я приступив до виконання. На мою радість, люди, схоже, продовжували і далі ламати та лагодити речі вдома, а не тільки користуватись ідеальною технікою, тож у одній з шухляд  комірчини я знайшов інструменти. Я взяв те, що було мені потрібно, сказав Елі, що маю деякі справи, та перейшов до виконання першого кроку плану.

Коли я вийшов на вулицю, вже темнішало. Павутина підсвічувалась заспокійливим  білим сяйвом, ліхтарі приглушено осяювали доріжки, роблячи світло більш яскравим, коли хтось під ними проходив. Людей на вулиці майже не було.

Я взяв каву і почав свою прогулянку. Я обійшов кілька житлових кварталів, потім постояв біля одного з входів до Павутини, повернувся у напрямку свого дому. Я прогулювався знов і знов між усіма будинками, підходив до кавового автомату. Пройшло більше п’ятдесяти хвилин, перш ніж я почув голос за спиною:

 - Ти немісцевий? - спитала Еббі.

 - Чому ти це вирішила? - я повернувся.

 - Не знаю, ти просто довго стояв на місці. Привіт, я Еббі, - вона протягнула руку.

 - Привіт, Еббі. А як давно ти тут живеш?

 - Ти Макс, вірно? Я живу тут більше пʼяти років, - вона спробувала взяти мене за руку, але я не дав.

 - Більше пʼяти років, чудово! Скажи, а ти кудись виїжджала з Айту за останні п’ять років?

 - Ні, - вона ще раз спробувала взяти мене за руку, але я знов не дав. - Навіщо мені звідси виїжджати, тут все моє життя.

 - Можливо, ти хотіла ще щось побачити в світі, окрім цих хмарочосів.

 - Ні, я маю бути тут. Кожен день. Завжди. Все нормально, Максе, не хвилюйся,- вона знову протягнула руку до мене.

 - І у тебе ніколи не було мрії побувати десь у іншому місці? - це було питання відчаю.

Вона зупинилася і не відповіла. Секунд п’ять я дивися на неї, потім обернувся та пішов геть.

 - Я багато років мрію побувати у пустелі. Думаю, мені б це сподобалося, - заговорила вона, і я повернувся назад. - Час від часу я бачу себе там. Я чую голоси за спиною, відчуваю вітер на своєму волоссі, пісок на обличчі і сонце, що не ховається за будівлями. Я наче гублю опору, а потім знов знаходжу її. Ось там я б хотіла побувати.

Я взяв Еббі за руку. Перший крок було виконано.

 - Один, два, три, чотири, п’ять.

 - Що ти робиш? - знайома інтонація.

 - Один, два, три, чотири, п’ять, - просто щоб впевнитись.

 - Що ти робиш? - знов так само.

 - Один, два, три, чотири, п’ять, - я не міг наважитись на другий крок.

 - Що ти робиш? - так само.

 - Один, два, три, чотири, п’ять, - це точно було востаннє.

 - Що ти робиш?

 - Ти не людина, Еббі, - вона спробувала висмикнути руку. - Ви всі – роботи.

 - Відпусти мене, - заблагала вона.

Я взяв в руки інструмент, який весь цей час тримав під светром.

 - Ти – робот,- я вдарив її молотком по ліктю, пробив шкіру та дійшов до металевих аналогів людських кісток. - Але ти можеш мислити, - я вдарив вдруге, і її рука вже трималася всього на кількох дротах. - Дивись!

Її обличчя застигло у подиві, дивлячись на свою руку.

 - Просто усвідом, що ти не людина, - вона перевела погляд на мене та з неймовірною силою смикнула руку.

Я відпустив її, Еббі зробила декілька кроків назад, і ще раз поглянула на свою руку. Простоявши кілька секунд на місці, вона знов підійшла до мене.

 - Все нормально, Максе, не хвилюйся, - вона взяла мене своєю надламаною кінцівкою за руку. - Ось адреса. Поїдь туди, там багато таких, як ти.

Я розвернувся та пішов геть. Незважаючи ні на що, другий крок плану було виконано. Кілька секунд у неї був ступор, вона не знала як себе поводити, а отже, запустила модель машинного навчання, щоб вирішити як далі діяти. Це означало, що тепер у кожного біоніка Айдема незалежно від міста, ця галюцинація житиме у голові. Я довго розмірковував чи можна це зробити без насильства, але не знайшов жодного іншого стовідсоткового варіанта.

Треба було переходити до третього кроку. Я швидко зайшов у Павутину, зайняв платформу та направився до свого робочого місця. Будівля була відкрита цілодобово, але майже усюди навколо було темно. Світло вмикалося лише коли я під’їжджав, а потім гасло за спиною. Я зайшов у офіс, знайшов свій кабінет та увімкнув комп’ютер. Після завантаження, яке зайняло всього кілька секунд, я відкрив «Хлібні крихти», обрав «Внести правки» та увів пароль. Я додав лише один рядок: «Двадцять дев’яте серпня дві тисячі п’ятдесят п’ятого року. Досвід для Еббі»,- і закрив документ.