1. Перший день

 - Один, два, три, чотири, п’ять.

 - Що ти робиш?

 - Один, два, три...

 - З тобою все гаразд?

 - Ти можеш розповісти мені все ще раз? - спитав я, не звернувши увагу на її питання. - Чесно кажучи, я слухав тебе не дуже уважно.  

 - Звісно можу. 

Вікно було відкритим і з нього віяло теплом: «Демократія і свобода,- лунав звідти громоголосий оклик,- це основні цінності нашого суспільства. Можливості кожної людини безмежні. Ваше майбутнє залежить лише від вас…»

Вона сіла поруч і взяла мене за руку: «Що відбувається? - думав я. - Що це все означає?»

 - Це вже траплялося з тобою. Двічі, - почала дівчина зі співчуттям. - У молодості, 2025 року, ти потрапив у серйозну аварію. Було безліч переломів, травми голови. Лікарі вважали, що все вдалося відновити, що не буде жодних наслідків. Тоді жодних проблем не виявили, але через шістнадцять років, коли у тебе був важкий період на роботі, у тебе стався напад паніки...- вона зробила паузу. - Ти не знаходив собі місця, весь вечір дивно поводився, а потім знепритомнів. Наступного дня ти прокинувся в лікарні, не пам'ятаючи нічого з того, що сталося за останні шістнадцять років. Ти навіть мене не впізнав,- вона знову зупинилась, але швидко знайшла в собі сили та продовжила.- Був упевнений, що зараз 2025-ий, тобі двадцять років, що ти щойно потрапив в аварію. Виходить, це відбувається втретє. Це якісь проблеми із довгостроковою пам'яттю, лікар каже…

 - А який зараз рік насправді? - я її перебив.

 - 2055-ий, - відповіла вона. - Я твоя дружина, Елі, і ми одружені вже двадцять років.

Я прокинувся близько години тому з відчуттям того, що все моє тіло має бути переламане після автомобільної катастрофи. Я їхав трасою за кермом своєї машини. Не новенької, не спортивної, але своєї власної. Був спекотний день, сонце било в очі, відбиваючись на всіх поверхнях. Від перегрітого асфальту піднімався дим, а дорога була практично порожньою, даючи можливість насолоджуватися подорожжю та слухати музику на повну гучність. Я пам'ятаю, що біла машина підрізала мене на великій швидкості, і я, щоб уникнути зіткнення, рефлекторно смикнув кермо убік, давлячи при цьому на гальма. Ми не зіткнулися, але моє авто попрямувала у бік відбійника. Декілька поворотів керма, кілька ударів з різних боків. Машину кидало від одного відбійника до іншого, доки вона не почала перевертатися. Біла машина відлітала в далечінь. Далі і далі вперед. Якоїсь миті я почав втрачати свідомість. Розуміючи, що моя доля зараз не в моїх руках, я заплющив очі. І відкрив кілька десятків хвилин тому.

 - Двадцять років? – здивувався я. - Скільки ж років тобі?

 - Мені сорок.

 - Але ж ти виглядаєш на вісімнадцять.

 - Зараз, все ж таки, не кам'яний вік. Всі так виглядають, - сказала вона і посміхнулася.

Думки безконтрольно змінювали одна іншу, не затримуючись у голові. Я намагався зачепитися за будь-яку інформацію, знайти точку опори, але нічого не допомагало.

 - Ми живемо вдвох? - я намагався поводитися спокійно.

 - Так.

 - А діти у нас є?

 - Поки що немає. Але за кілька місяців, у нас буде малюк.

 - Ти вагітна?

 - Ти що, ні. Звичайно ж, ні, - сказала вона, наче пояснювала все маленькій дитині. - Просто… скоро настане час.

 - Настане час?

 - Так, Максе. Не хвилюйся, ти все згадаєш.

 - Хоч звуть мене так само, - пошепки сказав я.

Вона підійшла до великої сірої панелі, натиснула кнопку і взяла чашку з дверцят, що відкрилися:

 - Тримай. Випий чаю. Мене попереджали, що це може повторитися, тому я знаю, що все буде гаразд. Вперше я місця собі не могла знайти. Але… все налагодиться.

 - Все налагодиться…

Вона здавалася надто спокійною. Як все може налагодитись? Та й якщо може… Чи вона розуміє, що я зараз відчуваю? І взагалі, що я відчуваю? Я хочу подумати, хочу усвідомити, що відбувається, хочу бути собою. Але зараз не знаю, хто я. Вона моя дружина вже двадцять років. Цікаво, чому у нас досі немає дітей? Тому що час не настав. Я відчув, що посміхаюся і приховав усмішку. Думки літали у голові. З іншого боку, я цілий, наслідки аварії давно минули, у мене, схоже, непогана квартира. А ще, я в майбутньому, що теж важливо. Мабуть, у мене друзі, улюблене хобі, робота.

 - А ким я працюю?

Я підвівся і повільно підійшов до дзеркала. Нахиляючи голову в різні боки і не відводячи погляду, вивчав своє обличчя. Звичайно, воно змінилося і виглядало трохи старшим, ніж те, що залишилося в памʼяті. На обличчі з'явилися невеликі зморшки, які говорили про те, що мені вже точно не двадцять, але я все одно виглядав чудово. Медицина пішла вперед не лише у сфері жіночої краси.

 - Ти розробник, - повернула мене до реальності Елі. - Ти робиш програми, якими ми всі користуємося. Я не дуже знаюся на цьому. Думаю, щойно ти прийдеш на роботу, розберешся у всьому. Ти крутий експерт. Всі ці оптимізації руху, зручності для життя городян та інших міст Айдема, автоматизація – це все робить твоя команда! Але сьогодні тобі на роботу йти не потрібно. Відпочивай, ти маєш прийти до тями.