Загублений у часі

Олега мучив запах диму. Якого дідька? Він же наглухо зачинив двері та вікна, щоб на ранок не тягнуло куривом із сусіднього балкона!

До скрипу потер руками очі, вбиваючи пальцями втому в глибокі зморшки. Поплескав по щоках, намагаючись прогнати сліди безсоння. Обличчя мало не залишилося в долонях.

Злісно глянув у бік прочиненого вікна. Погляд одразу вичепив ледь помітну дитячу постать у темряві. Місячне світло, мов злодій, лізло в кімнату через скло. Хлопчик тягнув до світла руку, але ніяк не міг дістати. Глибокі тіні міцно тримали його у темряві.

Олег ковтнув слину, що застрягла у горлі грудкою, і відвернувся. Слід було відразу здогадатися, хто прочинив вікно. Проте хронічний недосип з гучним чавканням давився здоровими думками. Ну і чорт із цим проклятим димом!

Повертатись спиною було лячно, але продовжувати дивитися набагато гірше. Ось зараз, якщо він не встигне відвести погляд, хлопчик повернеться до нього обличчям і тоді… Краще вдавати, що його взагалі немає!

Ліжко гучним скрипом відповіло на метушню тіла і затихло. Олега знобило. Нічне життя міста неприємно резонувало з порожнечею спальні. Це народжувало всередині глухі хвилі роздратування. Ще й запах дешевого життя, що димом сочився в кімнату з балкона... Тупу м'яту сусідську пику він ненавидів майже так само, як і сам дим.

Олегу пригадалася мама. Як вона пригладжувала руками його шапку пшеничного волосся, як цілувала родимку біля скроні, як розповідала казки. Лише вона вміла заспокоїти одним доторком руки. Навіть побачив як майнула в коридорі червона сукня. Одного похмурого ранку, одягнувши цю сукню, мама вийшла за двері кімнати, квартири і їх з батьком життя.

Він прозіл крізь зубасті спогади і спробував віддати години, що залишилися до ранку, неміцному, ніби розбавленому сну.

Вранці Олег збирався на роботу. Катав у роті грудку гіркоти і насолоджувався запахом свіжозвареної кави. На дитину, яка гралася на підлозі, намагався не дивитись. Якщо малий встигне зачепити погляд, тоді… Краще вдавати, що його взагалі немає!

Сорочка зручно вмостилася на плечах, але ґудзики ніяк не хотіли лізти в петлі. Як він їх розумів…

Оберти ключа відгукувалися в серці. Немов повертав цей чортовий шматок заліза у самій його середині. Він чув тупіт маленьких ніжок по той бік дверей і ніяк не міг проковтнути гірку грудку. Ось тобі й елітна кава…

Була робота. Були привітні посмішки колег. Була дівчина. Кокетливі погляди невпинно тяглися до його столу через увесь офіс, але він не замислюючись відправляв їх у смітник. Була важка розповідь таксиста. Було його не менш важке тіло. Був терпкий запах поту. Був собака, що оббрехав його біля самого будинку. Була півторагодинна прогулянка за хлібом до супермаркету. Все це було. І він дуже не хотів іти туди, де крім хлопчика нічого більше не було.

Олег давно запам'ятав: відчиняючи двері треба дивитися під ноги! Тоді можна вдати, що дитини в будинку просто немає. За давно відпрацьованою схемою рахував тріщини на стелі, доки переодягався. На кухні з осточортілою ненавистю заганяв ніж у овочі, практично мріючи полоснути необережністю по пальцю. Біль завжди нагадував про те, що справді живий.

За вікном пожовкле листя змінилося терпким присмаком снігу у роті. Завірюха стукала до оселі, але достукалася лише до весни. А та пролетіла пташиним співом до спеки і довгих вечорів.

І знову безсоння свербить у мозку. Кров гучно шумить у вухах, але недостатньо сильно, щоб перекрити метушню хлопчика, який збирає конструктор на підлозі. Так, він помітив, що робить дитина, хоч і намагався старанно уникати поглядом. Краще вдавати, що його взагалі немає!

Час густішав і збивався грудками. Проштовхнути його в себе вдавалося насилу. Олег обвішав квартиру годинниками, але числа тікали з голови, варто було відірватися від них поглядом, тому він ніяк не встигав вибратися з учорашнього дня.

Місячне світло знову полосувало кімнату, як і його нерви. Олег би встав і зачинив вікно. Він би перекрив усі щілини чорною вагою штори. Він засунув би ногою проклятий конструктор під ліжко. Він заварив би міцного чаю. Він помилувався би нічним містом. Він подзвонив би батькові. Він сказав би старому, що сумує. Він наплював би  на образи, але… Спочатку треба було повернутись до дитини обличчям, і на цьому «спочатку» обривалися всі «потім». Краще вдавати, що його взагалі немає!

А конструктор все клацав і клацав, ніби вбиваючи тріски у стомлений мозок. Олег намагався переконати себе, що кімната порожня. За його спиною лише протяг, а він по дурощі ганяється за тінями і якщо обернеться зараз, то побачить лише місячне світло в гіркуватому серпанку. Довбаний сусід пихкає як паровоз!

Олег обережно повернувся на ліжку і втупився в хлопчика, а той не відриваючись грав конструктором. За його спиною виблискувало у місячному світлі прочинене вікно. Якщо зробити крок… О так! Декілька кроків… Стати босими ногами на прохолодне підвіконня і розкинути руки, він би міг… Він би міг полетіти...

Схопився за голову і затиснув руками вуха. Сердечний ритм відбивався у скронях. Так! Варто з усім покінчити!

— Чого тобі треба?

Вперше за довгі роки він звернувся до хлопчини. Але той удавав, що не почув питання. Він сидів у колі блідого світла і будував вежу.

Олег сповз із ліжка, опустився навколішки і вперше зважився глянути дитині у вічі. Усередині криком заходилася душа. Він стиснув пальці в кулаки, щоб не бачити, як ті тремтять.

— Чого… ти… від… мене… хочеш?

Хлопчик завмер і глянув у бік його шиї. Туди, де у нападі лихорадки заходилася жилка. Олег у відповідь уп'явся поглядом у густу пшеничну шапку волосся і боляче спіткнувся об родимку на скроні.

— Скоро прийде мама. Вона обіцяла мені казку.

Слова зірвалися з губ хрипким рваним шепітом ще до того, як він встиг їх обміркувати:

— Мама не прийде! Вона більше ніколи не розповість тобі казку.

Усередині горіло та плавилось. Олег чув, як захлинається кров'ю його душа.