***

Кажуть, якщо на день святого Валентина зізнатися в почуттях, то тобі обов'язково скажуть "так". От тільки Чонін так зовсім не думає. Він стоїть стискаючи в руці шоколад, який вчора цілий вечір готував, та дивиться, як Чан цілується з Хьонджіном під феєрверками, що один за одним спалахують у небі.

Серце молодика розбивається на мільярди дрібних частинок, що уламками врізаються в саму душу. Здається, ніщо не зможе з'єднати їх знову.  Його надія згасає, як ті самі вогники від феєрверку в небі.

О, ні, Ян не сподівався на взаємність з боку старшого, просто хотів розповісти про свої почуття. І тоді, можливо, у нього з'явився би крихітний шанс на щастя. Та зараз юнак розуміє, що жив у рожевій бульбашці мрій, що з оглушуючим звуком луснула, прямо на його очах.

Хлопці в декількох метрах від нього, відриваються один від одного та ніжно переговорюються між собою. Вони не помічають Чоніна, в якого одна за одною на щоки капають солоні сльози. У юнака просто немає сил дивитись на щасливі обличчя цих двох, якщо у нього від серця залишилося згарище.

Ян приховував свої почуття так довго, що вони стали пожирати його зсередини, неначе лісова пожежа. Джін завжди був поруч, хоч і не здогадувався про причину, але всіляко намагався підтримати, не розуміючи, що робить лише гірше. Він витягував його прогулятися разом з Крісом, пограти ігри разом з Крісом, поговорити теж з ним, а Чоніну здавалося, що він божеволіє.

Вони втрьох дружили з першого курсу, але, як тільки Ян усвідомив свої почуття до старшого намагався уникати його, а заодно і Хьонджіна, але не вийшло.
І ось зараз він спостерігає, як двоє його кращих друзів мило усміхаються один одному, обмінюючись короткими поцілунками. Вони щасливі, і хлопець теж мав би радіти, але не може. Йому фізично погано. Парубка починає нудити, тож він просто розвертається та йде додому. Краще поспати, а на завтра все мине, і болітиме не так сильно. Має боліти не так сильно!

Та всі навкруги неначе показилися. Здається, щасливі закохані парочки були повсюди. І з кожним кроком парубку ставало все більш огидно від самого себе та ситуації, що склалася. Зараз він розуміє, що вся ця затія з зізнанням була така, по-дурному наївна. Хіба ж він міг зрівнятися з Хьонджіном? Звісно, ні. І Чонін це розуміє, та серце від прийняття цього факту менше не болить, на жаль.

Нарешті юнак покидає цю прокляту площу та йде пустим парком. У нього є час, щоб проаналізувати всі свої дії, і заритися ще більше у свої переживання. Чи міг Ян коли-небудь подумати, що страждатиме від нерозділеного кохання, якщо у школі він був одним з найпопулярніших учнів? Відповідь очевидна. Але теперішній факт залишається фактом.

За складними думками, хлопець проминає набережну, та виходить на вуличку з різноманітними магазинчиками, які навіть вночі сяяли яскравими вивісками. Саме там, хтось легко торкається його плеча, змушуючи обернутися. Глибоко в душі юнак сподівався, що це Чан, та навпроти нього стоїть геть незнайомий брюнет. Треба уточнити ДУЖЕ ПРИВАБЛИВИЙ брюнет.

Його обличчя почервоніло від бігу, і він глибоко дихає намагаючись щось сказати, але виходить кепсько. Чонін лізе до рюкзака звідки витягує пляшку води, яку простягає незнайомцю. Той з вдячністю в очах приймає напій та жадно п'є, перед тим, як заговорити.

- Ось, - він дає Яну шоколад, а той губиться не знаючи, що йому робити.

- Але ж я вас не знаю, - здивовано відповідає парубок, не поспішаючи приймати подарунок. Хто його знає, може цей хлопець хворий.

- Ви спершу хочете познайомись? Гаразд. Я Кім Синмін, а ви? - юнак бере шоколад в іншу руку, щоб потиснути гарячу долоню блондина.

- Ян Чонін, - розгублено відповідає парубок, - Але хіба ви не маєте знати моє ім'я? - обережність в його тоні насторожує Міна. Йому здається, що вони неправильно зрозуміли один одного.

- А чому я маю його знати? - копіює чужі інтонації Синмін.

- Ну, якщо ви вирішили зізнатися на день святого Валентина в почуттях, то не логічно, що маєте знати хоча б ім'я свого об'єкту симпатії? Чи ви просто так роздаєте шоколад самотнім людям на вулиці? - Чонін ніяк не може втямити, що у цій ситуації не так.

- Що?! Ох, ні, ні, ні, - починає протестуюче махати руками Мін, - Ви не правильно мене зрозуміли. Я бачив, як ви загубили свій шоколад виходячи з площі, от і вирішив наздогнати вас і віддати. Подумав, що це подарунок від коханої людини, і ви б не хотіли його загубити, - після цих слів, в очах Чоніна знову з'являються кляті сльози, які він намагається стерти, але не виходить. Вони течуть, як Ніагарський водоспад.

- Можете залишити його собі, - тихо буркнув Ян, та розвернувся до юнака спиною. Йому просто треба додому, і все буде добре.

- Пробачте, - обганяє парубка Кім, - Я не хотів вас образити...

- Все в порядку, - піднімає на нього заплакані очі Чонін, а в Синміна в душі, щось здригається від цієї картини. Він не хоче, щоб на обличчі цього красивого парубка були такі гіркі сльози.

Піддаючись якомусь незрозумілому пориву, він витирає їх з червоних гарячих щік, а Ян гикає від несподіванки. Це змушує Синміна трохи усміхатися та відступити.

- Не хочете прогулятися зі мною? - спокійно питає він, а блондин знову губиться. Чому цей парубок такий непередбачуваний?

- Взагалі-то, я планував піти додому...

- Ну, не будьте таким. Я один у цей день і ви також, то чому б не скласти один одному компанію? - Синмін подає йому руку, очікуючи відповіді, а Чонін з важким видихом вкладає свою долоню у його.

- Добре, але лише на один вечір, - тихо каже Ян, а брюнет ледь не скаче від радості. Хоч його серце теж сьогодні розбили.

- Домовились. Але ви більше не будете плакати, гаразд? - серйозність його тону дивує парубка, але він лише киває головою, відповідаючи:

- Гаразд.

- Поклянемось на мізинчиках? - Синмін простягає свій палець.

- Ви що дошкільнятко? - закочує очі Чонін, але скріплює їх мізинчики разом, даючи клятву.