Повість із елементами детективу, фентезі, філософії та романтики

    Мокра лавка човгає по обличчю. Асфальт прогинається від кожної краплі дощу, ніби великі прозорі водяні яблука падають на сиру м’яку перину та розкувойоджують Ковальчука непристойно поганий настрій. Ковальчук стривожений:

- Скільки це може продовжуватися? Чого ви всі від мене хочете?

Та замість відповіді вітрина будинку силиться наїхати на нього. Будівля хоче свій дах скинути на його голову. Він намагається зосередити свій погляд, зконцентровано вдивляється, як вона переливається, вигинається і ніби прицілюється, щоб на його зблідле обличчя, по котрому і без того юзає лавка, скинути не тільки дах, але й стіни з вікнами, котрі то жмуряться, то напрочуд широко відкривають свої зіниці.

- Що ви робите? – принишкло та тихо запитує невідь кого.

Хоче прокричати, але стримується, бо високий кущ, котрий йому був від початку підозрілим, раптом звалив його з неспокійної лавки в чіпку траву.

- Що ви робите-е? Е-е!? – сказав пошепки. Вже перестає сприймати страх після усіх цих перверзій.

Але відкрилися чорні двері поряд з яскравою вітриною непослушного будинку, котрий не переставав цілитися своїм дахом йому в обличчя, і чіткий жіночий голос кричить ніби йому – в цю осінню слизьку нічну величінь:

- Пішов геть звідси, і більше не приходь!

Тепер щось чорне, рухоме та мокре наблизилось до нього по погнутому водяними яблуками асфальту. І він не витримав – жбурнув своїм пакунком у бік величезної вітрини, що вже стала більшою за весь будинок.

- Забирай своє золото, забирай! Що ти ще від мене хочеш, що? – кричить Ковальчук.

Обгорток не попав у вікно, а гупнув поряд, в косяк дверей.

- А це ще хто там? І яке, у дупі, в нашому мухосранську золото?

Жіночий голос повертається з коридору, схоплює з сходини пакунок і жбурляє його в темноту, у бік чепурного куща. Від глухого звуку заскавучав пес. З грюкотом зачинилися двері кафе.

Скавучить все дальше у глибині парку пес.

А Ковальчук обіймає сильніше лавку, яка гойдається разом з простором – робиться йому ще більш нудко й паскудно – відригує в чіпку траву.

Йому стало легше. Заснув на мить. Прокидається. Прийшов страх перед простором, котрий хитався та перевертався, як тільки він пробував підняти голову. Навколішки занурив голову до землі, обійнявши руками. Заснув. Хропе.

Прокидається від того, що великий пес лиже йому обличчя..

Ковальчук простягає руку до пса, котрий відскакує вбік.

- Боже, як стидно. Де я?

Пес відбігає. Надворі міська ніч перед вранішніми сутінками. Будинок заспокоївся та не лякає його. Ковальчук встав, і пішов. А тепер біжить у глиб парку.

- Хоч би ніхто мене не побачив… бо це ж який стид.

Нарешті виходить з протилежного боку парку. Впізнає цю нічну вулицю та упізнає у котрій стороні міста його помешкання. Трохи похитуючись робить вищим комір, засуває руки в кишені – йде, втягнувши голову у плечі.

На роботу Ковальчук запізнюється. Хоча ніколи раніше такого собі не дозволяв. Заходить у офіс.

Йому підозріло здається, що всі на нього дивляться, і, можливо, у чомусь його підозрюють. Можливо, вони про нього вже знають більше, як він сам. Адже Ковальчук ніяк не може збагнути, як він опинився біля тої нічної лавки. Такий провал у пам’яті трапився з ним уперше.

Сам в своєму кабінеті. Сідає в крісло. Потирає руками обличчя, дивиться на них та каже тихо:

- Ну і чого я там опинився?

Кладе руки на стіл долонями вниз, повертає голову в сторону, ніби щось очами шукає:

- Нічого, я все виясню. Я все виясню!

Бачить як там за скляною стіною його Мери, цивільна дружина, років 30-35, щось довірливо розповідає його кращому другу.

Ковальчук підходить до книжкової стінки, косо дивиться на залу через прозору тафлю скла. Поправляє рівно поскладані книжки на поличці. Тихо, говорить собі:

- Та який він тепер мій найкращий друг? Адже це все так підозріло. І про кого їм ще шептатися так зранку… як не про мене!?

Ця вся його начебто успішна кантора - його внутрішньо починає все більше дратувати.

А як інакше? Ось ця, котру він називає Мери, і з котрою він живе, як із цивільною дружиною - все більше щось там останніми тижнями шепочеться з Петром, його кращим другом. Та який він Ковальчуків кращий друг, якщо вони вчора разом покидали цей офіс, а далі він сам чомусь опинився біля тої дивної лавки?!

І що з ним сталося? Що вчора сталося? Хто йому скаже? Адже він вже тут, здається, не має кому довіряти. Мабуть потрібно таки цю продавати кантору, у якій він керівник, і найсумлінніша робоча сила:

- Продавати! Поки ще все не розлетілося, не розпалося.

Ковальчук телефонує по внутрішній мережі:

- Петре, зайди до мене!

Зайшов Петро, другий заступник, його ровесник та його кращий друг, чи вже «просто друг».

- Ну як справи?

- Та все… гаразд! Тут тільки потрібно підписати кілька паперів на оплату чергової партії від шведів.

- Чому така велика партія товару? Тут за один раз стільки, скільки ми обернули загалом за цілий минулий місяць?

Петро, трохи зніяковіло:

- Ну, ти ж сам знаєш, ми ж… успішні. Ми успішна торговельна компанія! Стрімко розвиваємося. І поки є замовлення - треба брати та перепродувати товар.

- А ризик?

- Ми все прорахували. Так, ризик є, але він мінімальний, тим більше товар зараз, так би мовити, в тренді.

Ковальчук підписує папери, далі не читаючи. Петро виходить, киває до Мери, вона ледь помітно усміхається. Інші працівники офісу занурено дивляться у екрани своїх моніторів, працюють.