16. Записка

Вальтер легко пояснив алхіміку те, що від нього вимагалося. І вже за годину ми передали ліки Береніці. Іріс уже стало помітно легше. Настоятелька притулку багатозначно подивилася на мене і не дозволила нам залишитись довше. Довелося вирушати додому.

Відьмак наполегливо пропонував проводити мене, але я відмовилася.

Запрошення на звану вечерю мені доставили вже наступного дня. Довелося витратити трохи грошей на те, щоб придбати нове вбрання. І в призначений час я з'явилася до маєтку, який орендував віконт Маруж. На мені була темно-зелена закрита сукня. Попри свій досить скромний фасон вбрання вигідно підкреслювало фігуру, дозволяючи чужим поглядам побачити спокусливі контури, але й залишаючи достатньо місця для фантазії. Крім того, я все ще дотримувалася образу вдови, а тому не могла собі дозволити більш ошатний одяг.

- Леді Хелена Поліверн! - Аніка кинулася до мене, тільки-но побачивши у дверях. Мені навіть здалося, що за нею щонайменше женеться крокодил, але за спиною дівчини побачила лише... герцога Хеланда.

Лакеті ступав поважно та гордовито, як йому і належало за статусом. Грація хижака, що відрізнялася від рухів даркті, жила у кожному його кроці. Цього лорда я бачила лише на портреті, який мені показувала Аніка, але впізнала безпомилково. Мабуть, найяскравішою рисою в його зовнішності були очі - блискучі сапфіри, розколоті вертикальною зіницею, вони повільно й охоче оглядали мене. Схаменувшись, я зробила кніксен. Аніка схопила мене за руку і промовила, звертаючись до герцога:

- Моя дорога подруга - графиня Хелена Поліверн, - потім лакеті повернулась до мене і підбадьорливо посміхнулася: - Рада познайомити тебе з герцогом Даріаном Хеландом.

- Я неймовірно рада зустрічі та знайомству, - усміхнувшись куточками губ, я скромно опустила очі та подала хижакові руку. Він ні на мить не відривав від мене погляду, пильну увагу синіх очей я відчувала шкірою. Герцог ледве торкнувся моїх пальців губами, а потім несподівано спитав:

- Леді Хелено, ви народилися у Тенірі?

До такого питання я не була готова, але не дозволила собі показати розгубленості. Швидко прикинувши варіанти відповіді, я підвела голову і стримано кивнула:

- Це так, лорде Даріане. Я народилася і виросла у Тенірі, та жодного разу навіть не покидала рідне місто.

Погляд Хеланда раптом став задумливим, з обличчя повільно зійшов розслаблений вираз. Я внутрішньо напружилася, зовсім не розуміючи, чим могла засмутити герцога чи видати себе. Рахувала про себе удари серця і мило посміхалася, поки чоловік окреслював поглядом моє підборіддя, так і не випустивши моєї руки.

Аніку хтось гукнув і вона відійшла, залишивши мене наодинці з герцогом. Нарешті, він схаменувся, відпустив мої пальці та поставив нове дивне запитання:

- Під час штурму Торпа ви також знаходилися тут, леді?

- Так, - відповіла, зовсім розгубившись. Що він прагне дізнатися?

Пам'ять, відгукуючись на прості слова, повернула мене на сім років назад.

Уряд Теніру не зміг евакуювати всіх, вивезли лише частину даркті, а решті довелося ховатися по підвалах і молитися, щоб їх не завалило камінням. Дехто намагався відпливти на човнах, та мало кому це вдавалося: імперські солдати розстрілювали тих, кого помічали в морі. Я була серед тих, хто ховався у підвалах. Досі пам'ятаю, як там було тісно, ​​душно і запорошено. Після того як вибралася назовні, я цілий день не могла очистити ніс від бруду, яким надихалася, але це була менша з моїх бід.

Втім, я не стала б жалітися комусь із жителів Етенії про те, як це - опинитися в обложеному місті, усвідомлювати, що кожна година може стати останньою. Мені здавалося, що моя голова лежить на дерев'яній підставці, а наді мною висить гільйотина, мотузку якої гризе маленька мишка, і ніхто не знав коли її крихітні, але гострі зубки достатньо підточать канат, щоб лезо полетіло униз.

- Напевно, це було жахливо, - з сумом у голосі промовив лакеті.

Я мало не пирхнула: він мені співчуває? Своєчасно.

- Я майже нічого не пам'ятаю, - збрехала не моргнувши й оком.

У моїх вухах, нечутні більше нікому, лунали давно минулі ридання: гучні завивання і слабкі приречені схлипи вглибині підвалів. Перед очима зі стелі сипався пісок, а стіни тремтіли від відлуння вибухів. Ця темрява і вогкість чужого підвалу часто поверталися у нічних жахіттях, нагадуючи мені про ту роль, яку я маю грати зараз.

- Аніка сказала, що ви вдова, - змінив тему герцог, знову повертаючи на своє породисте обличчя посмішку. Його сіре волосся було укладене згідно з останньою імперською модою, яка поступово просочувалася на вулиці Торпа.

- Це так, мій чоловік загинув два роки тому.

- Що з ним сталося? - скинув попелясту брову Даріан. Він запропонував мені лікоть, а коли я прийняла його, неквапливо рушив по залі.

- Нещасний випадок на корабельні, Ваша Світлість. Мій чоловік володів однією з них. Він любив море і кораблі, і часто особисто перевіряв, як робітники виконують ремонт суден.  Одного дня хтось погано закріпив мотузки в доці та важкий прилад упав. Ох, вибачте, мені досі боляче це згадувати, - я відвернулася, торкнувшись губ кінчиками пальців.

Смерть мого чоловіка була не найжахливішою. Він помер на місці та не мучився. Під час облоги Торпа я бачила долі набагато сумніші, болючіші та страшніші.

- Він був приїжджим? - нове питання, і знову відчуття каверзи торкнулося мене крижаною долонею між лопаток. Звично придушила у собі бажання уникнути відповіді або взагалі розпрощатися з герцогом, а лише сумно кивнула:

- Так, він прибув із Ткацька. Через рік після закінчення війни він приїхав одним із перших, коли аристократи Етенії ще були скептично налаштовані. Тоді ми й познайомились.

Подивившись у блакитну глибину хижих очей, я зрозуміла, що раніше не зустрічалася з чоловіками такого рівня. Погляд герцога ніби проникав під шкіру, гіпнозував, та ладен був витягти мої таємниці назовні, як спритна господиня одним рухом виймає кишки з риб'ячої туші. Адже герцог Хеланд навіть не інстигатор. Чи зможу я хоч поговорити нормально з Марком Таро?