15. Польові квіти

Я пропустила Вальтера вперед, і сама повільно рушила слідом.

Кого могло принести в будинок до відьмака в таку пізню годину? Це точно постаралися ткеші, яких імперці завезли у Торп.

У двері все наполегливіше стукали. Ось-ось піднімуть на ноги всю вулицю, а то й розбудять Рафаеля!

Опинившись на першому поверсі, я занепокоєно глянула у бік їдальні. Лазарі продовжував спати у тій самій позі, у якій я його залишила. Це змусило мене трохи заспокоїтись. 

Вальтер тим часом відкрив двері.

- Хто ви? - здивовано спитав ательпат. Мені ще не було видно нічного візитера, але голос я впізнала безпомилково:

- Графиня Поліверн тут? - перелякано спитав Оллі. Вальтер здивовано обернувся й одразу ж відсторонився, пропускаючи мене. Я стрімко підскочила до хлопчика, присіла поряд і пошепки запитала:

- Що ти тут робиш? Що сталося?

- Леді, - тремтячим голосом почав хлопчик. - Вибачте, будь ласка, але я не знав куди бігти, - на очі йому навернулися сльози. - Ірис помирає.

Світ здригнувся. В одну мить будинок ательпатів і весь Торп з його проблемами припинив для мене існувати.

- Де вона? - ахнула, вчепившись у руку хлопчика.

- У притулку, - схлипував він. - Вона чимось отруїлася і...

- Ідемо, швидше! - я рішуче потягла Оллі за собою. Вальтер гукнув мене, але я навіть не озирнулася. Хлопчик прийшов до тями та швидше кинувся темними вулицями вперед, а я, притримуючи спідниці, побігла слідом. До притулку від будинку ательпатів можна було дістатися пішки.

- Хелена? - здивувалася Береніка, відчинивши мені двері. Я швидше зазирнула через її плече. Побачила, що у маленькій кухоньці горить олійна лампа, а прямо на застеленому столі лежить маленька Ірис. Оллі шмигнув у щілину між настоятелькою та дверима, кинувшись до подруги, а мене жінка пропускати не поспішала.

- Навіщо ти прийшла?

- Впусти мене! - я спробувала смикнути двері, але слабка, на перший погляд, жінка трималася міцно. Вона кинула мені за спину короткий погляд і уточнила похмуро:

- Хто це з тобою?

Я здивовано озирнулась і побачила Вальтера. Він зупинився за два кроки від порога. Запитання Береніки він чудово почув, а тому й відповів сам:

- Я ательпат і можу допомогти дівчинці.

Розгублено кліпнувши, я спантеличено обернулася до настоятельки. Тепер вона дивилася на мого супутника. Щось вирішивши, вона підібгала знекровлені губи і зробила крок назад, звільняючи прохід. Я скоріше кинулася до Іріс. Дівчинці було зовсім погано: її лихоманило, по розчервонілому обличчю стікали крапельки поту, а губи ворушились у беззвучній розмові.

- Лікар приходив, дав їй абсорбент. Ще залишив жарознижувальну настоянку. Але нічого не допомагає, - скрушно похитала головою Береніка. - Я не знаю, чим вона отруїлася.

- Дозвольте, - Вальтер відсунув жінку одним чітким рухом. Підійшов ближче до Іріс, зупинився над її головою і почав знімати рукавички.

У мене перехопило подих. А якщо він зараз побачить, що дівчинка було замішана у справах повстанців? Якщо раптом зрозуміє, хто я така? Він може здати нас жандармам, а тоді не поздоровиться не тільки мені, а й притулку!

- Відійдіть трохи, - попросив Вальтер. Я смикнула Оллі за руку і відійшла. Уважно стежачи за діями відьмака, я навпомацки знайшла пальцями ручку кухонного ножа. Затиснувши його в долоні, сховала у складках тканини.

Зробивши глибокий вдих, я приготувалась спостерігати. Вальтер повинен допомогти Іріс, сказати чим вона отруїлася і як це вилікувати. А після цього...

Чоловік приклав пальці до чола дівчинки, на мить прикрив очі, потім різко відсмикнув руку і почав натягувати рукавички, а сам нишпорив очима по кухонних полицях. Це відбулося так швидко, що я навіть не повірила. Він дійсно встиг щось побачити?

Я все ще одне рукою притримувала Оллі, а другою – ніж, коли чоловік промовив:

- Це не отруєння. Це алергічна реакція.

Вальтер швидко підійшов до однієї з полиць, схопив з неї вазу з великим букетом польових квітів і продемонстрував Береніці:

- Це треба прибрати.

Жінка злякано ахнула і схопила квіти:

- Діти сьогодні нарвали п'ять букетів та розставили у всіх кімнатах.

- Тоді варто прибрати усі, - безапеляційно заявив Вальтер і сам відчинив вікна: - І провітрити приміщення. Дівчинці потрібно промити ніс, настоянки не давати, натомість треба купити в алхіміка препарат для очищення організму від токсину.

Береніка швидко закивала і кинулася геть. Відьмак повернувся до Іріс, кілька секунд вдивлявся у її обличчя, потім знову стягнув рукавичку.

- Що ви робите? - не витримала я, стиснувши в руці ніж ще сильніше. Я зробила крок вперед, контролюючи рухи чоловіка. Наскільки мені було відомо, зцілювати ательпати не могли.

- Трохи полегшу біль, щоб їй стало простіше дихати, - спокійно відповів Вальтер. Заважати йому я не наважилася. За кілька хвилин дихання Іріс справді стало спокійніше і глибше, а колір обличчя трохи наблизився до нормального.

- Нам потрібно до алхіміка, - сказав відьмак, повертаючи щільну рукавичку на законне місце. Підвів очі, зустрівшись зі мною поглядом: - Чи є поблизу цілодобові лавки?

- У Торпі лише одна така, - відповідаючи, я все ще намагалася зрозуміти: чи бачив Вальтер щось, що не призначалося його очам, чи ні? Навіть якщо він дізнався мій секрет, то зараз поводився занадто спокійно і невимушено. Та на сумніви зараз не було часу. Один погляд на Іріс і Оллі змусив мене кивнути чоловікові: - Єдина цілодобова лавка алхіміка розташована в Районі Лахмітників.

- Отже, доведеться ловити екіпаж.

Вальтер розвернувся і впевненим кроком попрямував до дверей. Я секунду дивилася йому вслід, потім тихо поклала ножа на стіл і шепнула Оллі на вухо:

- Я скоро повернусь. Але якщо прийдуть жандарми, пам'ятай, що ти мене не знаєш і ніколи не бачив.

Після цього я побігла за відьмаком.

- Ви ж нікому не скажете про те, що сталося? - раптом тихо спитав чоловік, коли ми тряслися в кареті. Копита двох коней дзвінко цокали по брукованій дорозі. Я здивовано обернулася до співрозмовника. Він дивився у вікно, з цікавістю вивчаючи будинки, які ми проїжджали.