13. Розмова на дикому пляжі

- Чому ви сказали, що Ателонітр зможе розв'язати проблему повстанців? - я намагалася удавати, що це питання для мене буденне та майже нудне, і сама дивилася на корабель, що виднівся вдалині. Його вітрила хапали вітер, а форштевень розрізав водну товщу, прокладаючи шлях вперед.

Вальтер майже хвилину мовчав, а потім заговорив:

- Я не хочу більше бачити війни, - тихо зізнався він. Мене наче пронизало струмом від того розпачу, який я чула у його голосі. Але я змогла не повернутися, продовжуючи дивитися на корабель. А чоловік продовжував: - Та я й не хочу повертатися до того життя, яке в мене було у Малтірі. Після того, як я опинився у Етенії і зрозумів, що не виродок, а такий самий даркті, просто з зайвим органом у тілі, я завжди хотів створити прилад, який допоможе нам розуміти одне одного, як будь-кого може зрозуміти ательпат, лише торкнувшись. Ми не можемо передати звичайним даркті свої здібності, але можемо спробувати дозволити їм відчути наші думки та почуття.

- Не зовсім розумію, - я повела плечима, намагаючись скинути дивне відчуття, що навалилося на мене. Суміш емоцій навіть не оформилася у щось цілісне, просто розлилася по тілу ніяковістю та тривогою. Інтонація Вальтера несла у собі якесь глибинне переживання. Чоловік постарався пояснити мені:

- У Малтірі на таких, як я, полювали. Відьом та відьмаків вважали породженням темряви, проклятими. Нас убивали, іноді разом із невинними членами родини. Я народився у невеликому містечку, в сім'ї взуттєвика. Третя дитина, довгоочікуваний син, але... - Вальтер насупився, опустив голову та пнув носом черевика камінчик. Я обернулася до нього, слухаючи тихий приємний голос. Слова давалися чоловікові важко, і моє серце болісно стиснулося. - У сім років виявилися мої здібності, точніше, напевно, у той момент їх помітили. І наступні вісім років я жив у підвалі. Батьки ховали мене, щоб ніхто нічого не помітив. Казали сусідам, що у мене дуже слабке здоров'я. Лиш іноді виводили на вулицю, усього закутавши у тканину. Вони і самі мене боялися, - Вальтер підняв руку та придивився до тканини своїх рукавичок, ніби вперше побачив: - Батьки більше не торкалися мене, не дозволяли сестрам підходити близько, або грати та розмовляти зі мною, - чоловік раптом струснув головою, облизнув губи та сховав руку у кишеню. Продовжив більш відсторонено: - Коли армія Етенії увійшла в моє місто, я вижив лише завдяки тому, що сидів у тому самому підвалі. Мої сестри та батьки були вбиті. А тепер я перебуваю на обліку в імператора, та хоча б можу нормально жити, не ховаючись і не боячись опинитися у воді з прив'язаним до ноги каменем.

Я несвідомо дедалі нижче опускала голову. Розповідь Вальтера лилася рівно, спокійно, його голос зачаровував:

- Ще тоді, живучи в підвалі, я мріяв про те, щоб був якийсь спосіб пояснити іншим даркті, що я не несу загрози і не збираюся нікому шкодити. Я просто хочу нормально жити, хочу, щоб мене любили батьки та не цуралися сестри. Тоді родичі не чули моїх слів. Я бачив, що вони бояться мене, соромляться та ненавидять. Вони не знайшли у собі сил вбити мене. Боялися розповісти бургомістру, щоб не вбили їх самих разом зі мною. Тому просто тримали мене як тварину. Не можу їх звинувачувати, адже вони були виховані у суспільстві, просякнутому ідеями страху та ненависті до ательпатів. Але опинившись на свободі, я вирішив, що необхідно створити щось, що зможе обминути забобони, щось здатне пройти повз вуха і потрапити одразу у свідомість.

- І саме цим став Ателонітр? - хрипко уточнила я, відчуваючи як по спині пробігає легке тремтіння. Вальтера справді можна було зрозуміти. Дитина, яка виявилася на вісім років замкнена у підвалі та ізольована від суспільства, мріяла про те, щоб її прийняли, щоб інші подивилися на світ її очима. Але невже Вальтер дійсно не думав про те, що такий прилад можна використовувати на зло?

- Так, - кивнув Вальтер. - Коли мені вдалося зустрітися з майстром, я розповів йому про свою ідею, і він одразу запропонував мені місце свого помічника. Мій попередник зник зі кілька тижнів до того.

- Зник? - насупилась я. Навіть сама не зрозуміла, чому у вухах забриньчало саме це слово. Співрозмовник беземоційно кивнув:

- Так, містеру Лазарі не дуже щастить із помічниками. Вони майже завжди квапливо їдуть, припиняючи з ним роботу.

Знизавши плечима, я знову глянула на корабель, що швидко наближався. Швидко – за мірками моря. Тепер можна було розглянути дві щогли та зелений прапор над згорнутими вітрилами.

Незабаром ми повернули з вимощеної дороги на земляну, лінія будинків попрямувала у інший бік, а ми крокували до дикого пляжу.

- Чому ви подалися саме до Рафаеля? - я знову порушила тишу.

- З майстром дуже почесно працювати, - охоче відповів Вальтер. - Він запатентував багато винаходів, його знає уся аристократія імперії. Тим більше у нього своя практика, хоч він, як і інші ательпати, значиться на службі імператора, але може займатися винаходами. Почувши про мій прилад, він пообіцяв, що допоможе презентувати його Каторіану Верлі.

- Ваш прилад? - я навіть зупинилася, коли до мене нарешті дійшов сенс почутого. Здивовано звела очі на співрозмовника. Вальтер за інерцією зробив кілька кроків уперед, потім теж завмер і обернувся.

- Так, а щось не так?

- Тобто це не Рафаель, а ви створили Ателонітр? - перефразувала я своє питання, все ще збентежено роздивляючись чоловіка.

У моїй голові, нарешті, склався пазл. От і знайшлася відповідь на запитання: чому Рафаель нічого не робить, а веде абсолютно марний спосіб життя. Та я хитнула головою і наморщила ніс:

- Але чому усі говорять про те, що його розробляє Рафаель Лазарі?

- Тому, що ім'я майстра дуже відоме, - знизав плечима відьмак, ніби не бачив у цьому жодних суперечностей. - Прилад від безіменного Вальтера Форста мало кого зацікавив би, а Рафаель допоможе мені просунути Ателонітр.

- А Рафаель допомагає вам у розробці? - підозріло уточнила я, коли вдалося заспокоїтися та продовжити шлях. Відповідь була ухильною: