8. Через вікно

Біля будинку ательпатів я знову опинилася неначе випадково. Прикривалася від сонця декоративною парасолькою, прямуючи у бік Агори, а сама поглядала на будинок генія. Несподівано з-за рогу з'явився екіпаж, довелося відійти, пропускаючи карету, запряжену гнідою двійкою. Візник гучним окриком зупинив коней біля хвіртки, чим дуже цікавив мене. Здивовано піднявши брови, я відійшла убік і сповільнила крок.

Ось відчинилися двері дома. З приміщення на терасу вискочила дівчина, сяючи на всю вулицю червоними щоками та щасливою посмішкою. Біжучи стежкою, вона поправляла спідницю дорогої сукні та здувала з чола світлі неслухняні пасма, які вибилися з зачіски. Вона поспішила до екіпажу, а за нею вибіг Рафаель, на ходу застібаючи верхні ґудзики сорочки. Я скоріше відвернулася, вдавши, що мене зацікавила клумба біля будинку навпроти, але відьмак навіть не глянув у мій бік. Він заскочив за дівчиною в карету і скомандував візнику їхати.

Мені залишалося тільки проводити поглядом екіпаж. Але вдалося згадати, що сьогоднішню супутницю ательпата я знала. Вона була досить гарною, родовитою, ніколи не обтяжувала себе роботою ні фізичної, ні розумової, а найцікавіше, що ця леді була глибоко заміжня.

Втім, це останнє, що мене цікавило зараз. Свою роботу я знала добре, і кількість коханок відьмака анітрохи мене не бентежила. Тому, коли карета зникла за рогом, я попрямувала до хвіртки будинку Рафаеля. Вона виявилася не замкнена. Здається, Лазарі дуже захопився юною чарівницею і забув її закрити. Цим я безсовісно скористалася, поволі зайшовши на територію будинку.

Обминаючи будівлю, зазирнула у вікно та побачила Вальтера. Чоловік сидів за столом, піднявши на лоб бінокуляри, і щось записував у блокнот, а другою рукою тримав перед собою якийсь механічний прилад. Обличчя даркті було таким відстороненим, що, здавалося, він не помітив би не тільки мене чи свого майстра з коханкою, але й не звернув би уваги на озброєне повстання, якби воно вибухнуло у Торпі. Сама не зрозуміла, чому завмерла і задивилася на зосередженого Вальтера, але невідривно стежила за кожним його рухом. Ось відьмак відклав прилад, знову опустив на очі бінокуляри, взяв якусь лабораторну прозору посудину у формі невисокого плоского циліндра і почав щось у ньому розглядати. Підняв на рівень очей, а потім повернув до вікна, мабуть, бажаючи перевірити у денному світлі.

Гадки не маю, чому мої рефлекси не спрацювали. Ноги наче приросли до землі, і я залишилася стояти на місці, коли Вальтер обернувся. За мить наші погляди зустрілися. Чоловік здригнувся, ледве не випустивши з рук скляну річ, підхопився на ноги і зірвав з обличчя бінокуляри.

Розгубившись, я зробила крок назад. У голові вмить закружляли варіанти виправдань.

Я прийшла до Рафаеля! Але навіщо зазирала у вікно? Сказати, що я постукала, а мені не відчинили? А раптом Вальтер тільки виглядає таким задумливим, а насправді реагує на будь-який шурхіт?

- Стривайте, леді, - потік думок перервав голос чоловіка, який стрімко кинувся до вікна. Він відчинив велику стулку і виглянув у двір: - Радий вас бачити, - на губах відьмака заграла легка посмішка, а сіро-зелені очі блиснули відкритим захопленням. Я навіть розгубилася від такої непідробної щирості, а даркті продовжував: - Ви до містера Рафаеля? Він… здається, був трохи зайнятий.

- Його немає в будинку, - я не змогла стриматися, лівий куточок губ поповз угору. Вальтер від мого зауваження розгублено озирнувся, ніби справді не помітив, як майстер втік, а потім знову обернувся до мене.

- Ви можете зачекати на нього. Я можу вам зробити чай.

- Було б непогано, - я ледве змогла впоратися з мімікою, як раптом відьмак щасливо посміхнувся і відійшов від вікна, немов пропускав мене всередину. Я підняла брови в німому здивуванні, а Вальтер миттєво схаменувся:

- Ой, це ж вікно! Вибачте мені, я буваю дуже розсіяним.

Помічник генія зніяковів, а от я весело пирхнула і зробила крок до вікна, простягаючи свою руку:

- Через вікно я ще в гості не заходила.

Вальтер здивовано кліпнув, не розуміючи жартую я чи ні, потім перевів спантеличений погляд на мою руку. Я чекала і трохи насмішкувато розглядала відьмака. Сама не розуміла, чому так подобається дивитися на його гарні риси обличчя, адже при першій зустрічі навіть не звернула увагу на те, що чоловік справді вродливий. На тлі пихатого і манірного Рафаеля він губився, але варто було до нього придивитися трохи краще, і все змінювалося.

За мить Вальтер раптом подався вперед, підхопив мене за руки та спритно смикнув угору. Я лише встигла тихо зайкнути, як опинилася на підвіконні. Даркті виявився досить сильним, чого з першого погляду про нього і не подумаєш. Хоча, напевно, це можна списати на його одяг, який надійно приховував фігуру.

Чоловік не поспішав відпускати мої руки. Завмер, дивлячись у вічі та не наважуючись нічого сказати. У мене в роті несподівано пересохло, а всередині закрутилося дивне поколювання. Воно й допомогло схаменутися, я швидше відвела очі, спритно зістрибнула з підвіконня, все ще спираючись на руку Вальтера, і подивилася на стіл:

- Ви працюєте над Ателонітром?

- Так, - відьмак зніяковів і відпустив мої пальці, відходячи на крок: - Потрібно підібрати стабільну алхімічну основу для серцевини приладу, - він захоплено почав пояснювати. Голос у Вальтера теж виявився дуже приємним. Низьким, тихим, такий приємно слухати, а ще приємніше під нього засинати. Та й розповідав чоловік цікаво: - Нам необхідний матеріал, який здатний буде не тільки акумулювати в собі енергію, а й часто перезаряджатися, при цьому не даючи своїх еманацій.

- І як успіхи у пошуках? - я з цікавістю оглядала списані листки із записами та замальовками. У скляних колбах лежали зразки різних речовин.

- Поки що я можу сказати тільки те, що потрібно шукати в морі, - зітхнув Вальтер, підходячи до столу і беручи в руки зразок. - Вода нівелює більшість шкідливих еманацій, а морська сіль збільшує здатність матеріалів до перезаряджання. Рафаель тому й вирішив приїхати до Торпа, щоб я міг поекспериментувати з різними наповнювачами.