5. Раптова пропозиція

- Вальтере! - Рафаель раптово з'явився з-за рогу будинку, а не з боку хвіртки, як я очікувала. Я здригнулася від несподіванки, але одразу опанувала себе, втрачаючи інтерес до помічника. Та Лазарі дивився саме на Форста. Той невпевнено відступив назад під натиском відьмака: - Ти чого вийшов? У тебе багато роботи.

- Я хотів показати вам одну…

- Зараз я закінчу зі справами і покажеш! – суворо перебив Рафаель. - Повертайся до кабінету.

Вальтер схилив голову, кинув на мене останній погляд і швидко вийшов. Я провела його очима і знову повернулася до Рафаеля. Той посміхнувся мені:

- Мій помічник не докучав вам, леді Хелено?

- Ні, ми ледь встигли з ним познайомитись.

- Талановитий хлопчисько, - зауважив ательпат, але скоріше змінив тему: - То коли ж ми зустрінемося знову, прекрасна Хелено?

Тепер Лазарі вже навмисно пропустив ввічливу приставку "леді", але я тільки посміхнулася і сором'язливо опустила очі, ніби комплімент приємно вразив мене. Вдала, що задумалася, хоча чудово знала де і коли відбудеться наше наступне побачення. До хвіртки якраз під'їхав екіпаж, візник запитливо глянув у наш бік.

- Післязавтра, - зважившись, підвела очі та подивилася на Рафаеля. Він схилив голову на бік, його погляд ковзнув на мої губи, потім трохи нижче, а я додала: - О дванадцятій я чекатиму вас на Місячній площі.

- Чудово, - ательпат допоміг мені встати та довів до екіпажу. Перед тим як відпустити мою руку, він підніс її до свого обличчя, і в мене на мить зупинилося серце, але жоден м'яз на обличчі не здригнувся. Губи чоловіка всього на частку секунди ледь помітно торкнулися тканини моєї рукавички, а потім відьмак все ж таки відпустив мене.

- До зустрічі, Рафаеле, - з придихом попрощалася я, зачиняючи дверцята. Тремтіння в голосі додало фразі загадковості. Лазарі задоволено усміхнувся, роблячи крок назад:

- До зустрічі, леді Хелено.

Шторка впала на вікно, приховавши від сторонніх очей те, як я спокійно відкинулася на спинку диванчика і прикрила очі.

- Куди їдемо? - спитав візник, змушуючи коней зрушити карету з місця. Копита дзвінко стукали по бруківці.

- На вулицю Розалій, - озвалася я, поправляючи спідницю.

У Новому місті багато вуличок було названо на честь квітів. Я вважала це символічним: на згарищі зруйнованого королівства імперці висаджували власний сад.

***

Наступний день розпочався із відвідин притулку. Я прибула до двоповерхової будівлі за годину після світанку. Візник допоміг мені вивантажити з екіпажу кошики з подарунками дітям, променисто посміхнувся наостанок і поїхав.

- Доброго ранку, Хелено, - сказала Береніка, притримуючи сіру спідницю, поки спускалася сходами. Їй ще не було п'ятдесяти, але худе обличчя вже вкрилося зморшками та слідами від пережитої виразкової хвороби. Волосся настоятелька притулку ховала під сірою хустинкою. Вона дивилася на мене без особливої приязні, скоріше як на блудну кішку: хоче – приходить, хоче – ні. - Знову вирішила вчити дітей поганому?

- Я нікого не вчу, - відмахнулась, піднімаючи перші два кошики і проходячи повз Береніки. - Вчити їх – ваша справа, я лише допомагаю зрозуміти життя.

- Погані в тебе методи, Хелеон, - похитала головою жінка, піднімаючи один кошик і допомагаючи мені занести його всередину. - Чи бажаєш їм такого ж життя, як у тебе?

- У мене непогане життя, - відповіла, не дивлячись на ігуменю. Вона говорила тихим скрипучим голосом, без докору чи гніву, давно змирившись із характером волелюбної кішки.

- Мені брешеш чи собі, Хелено? - вона простежила поглядом за тим, як я спритно затягла по сходах останні кошики, і підняла голову, зазирнувши мені в очі: - Якщо мені, то дарма. Якщо собі – кажи переконливіше. Не вчи дітей поганому! Це ти серцем та думками живеш у минулому, а їм треба далі рухатися.

- І куди ж далі? - я зачинила двері притулку і схрестила руки на грудях: - До Етенії? Підкорятися хижакам та захоплюватися відьмами?

- Саме так, - кивнула Береніка, я лише тихо пирхнула і відвернулася, а жінка продовжила: - Багато хто з них навіть не запам'ятає життя в Тенірі, для них існуватиме лише імперія. Я почала навчати їх писанням Святого Флоренсо.

- Краще навчи їх згадувати ткеші на кожному кроці, - процідила я, різко розвертаючись і прямуючи всередину будівлі.

- Хелено! - з-за рогу вискочила Іріс. Побачивши мене, завмерла і розпливлася у посмішці, а на неї налетів, мало не збивши з ніг, хлопчисько.

- Привіт, мої любі, - посмішка, що з'явилася на моєму обличчі, була щирою. Я присіла, розкриваючи руки для обіймів. Розмова з Беренікою і сама жінка, а також уся Етенія з її богами різко відійшли на задній план. Залишилися тільки діти, що захоплено посміхалися і навперебій розповідали про новини.

Настоятелька мала рацію: я прийшла з проханням. Діти завжди з цікавістю виконували мої доручення. Ось і нова гра припала їм до душі. Та ніколи я не стала б доручати їм щось, що могло б нашкодити.

Береніка стояла біля дверей, дивилася на мене з осудом, але не втручалася. У притулку ледве вистачало грошей на виживання, і якби не пожертвування, які приносила я чи залучені мною меценати, їм доводилося б дуже складно. Тому Береніка мене терпіла.

Діти пообіцяли наглядати за Рафаелем протягом тижня, а потім мали доповісти мені про те, що дізналися.

Коли я зібралася йти, діти розчаровано зажурилися, а Береніка зраділа. Вона провела мене до хвіртки та зачинила її на клямку, наче я не змогла б перегнутися через метровий паркан і відчинити її.

Тепер мені необхідно було потрапити на корабельню, що дісталася мені у спадок від чоловіка.

Свого помічника та поплічника, який таємно керував корабельнею - Наодима Рефре - знайшла в елінгу, де він спостерігав за ремонтом судна. Підійшла ближче і зупинилася поряд, так само придивившись до біганини працівників. Високий м'язистий даркті перекотив зубочистку з одного куточка рота до іншого, скосивши на мене зацікавлений погляд, але розмову починати не поспішав. Я ще раз озирнулася, переконавшись, що до нас нікому немає справи і порушила мовчання: