1. Геній і помічник

- Тобі вже час обрати собі гідного чоловіка, - сказала віконтеса Маруж, відпиваючи чай. Вона аристократично відстовбурчувала мізинчик, а другою рукою притримувала хутряну пелерину.

- Де ж його шукати? - я мило посміхалася жінці, приховуючи справжні емоції за маскою, яку вже звикла носити всюди.

Мене звуть Хелена Поліверн, я графиня. Молода і приваблива вдова, яка майже два роки тому поховала чоловіка, але і досі тужила за ним.

Та ця версія існувала тільки для таких, як віконтеса, що сиділа навпроти мене. Для тих, хто приїхав зі столиці Етенії - міста Градцій - у портове місто Торп. Ця легенда давала мені змогу самостійно розпоряджатися своїм життям, не залежати від чоловіка і виконувати свій обов'язок. А який саме - знали лише обрані.

- Та будь-де, - розвела руками жінка-лакеті. Як і всі представниці цієї раси - колишніх перевертнів - вона була високою і досить худою, або скоріше жилистою. Її сукня була пошита так, щоб виділити талію і приховати широкі плечі. Нова мода робила жінок лакеті більше схожими на даркті, які за природою народжувалися слабкішими та тендітнішими.

В імперії до лакеті відносилися шанобливо, на відміну від інших країн. Можливо, саме тому Каторіан Верла вирішив захопити сусідні королівства та пішов на них війною. Остання закінчилася сім років тому, і тепер цілих чотири держави були стерті з карт, а їхні території зафарбовані кольорами Етенії.

У моєму рідному Тенірі лакеті завжди вважалися перевертнями, хоч багато століть ніхто не чув про перевтілення. Але протягом багатьох років у моїй країні їх називали породженням темряви і страчували. Ще вісім років тому ніхто не міг уявити, що по Торпу - столиці Теніру - вільно розгулюватимуть хижаки.

- Поїхала б ти до столиці, - зітхнула Аніка.

До цієї конкретної лакеті я не відчувала ненависті. Вона була цілком добродушна, але надто далека від мене. Аніка виросла в достатку, не зазнала ні голоду, ні поневірянь по притулках, ні жаху війни, яка зруйнувала королівство. Та й радощів від спілкування у мене не виникало, все ж вона пишалася тим, що була підданою імперії, а отже належала до тих, хто захопив мою країну. Але зараз, звичайно, мені доводилося грати, і я завжди робила це майстерно. Лакеті продовжувала міркувати:

- Ходять чутки, що імператор хоче перенести столицю... Зараз обирає між містами. Мій чоловік пророкує, що Каторіан обере Дарктаол, але я дуже хочу, щоб усе залишилося як є. Люба Хелено, я наполегливо раджу тобі відвідати Градцій. Можливо, ти поїдеш разом з нами? На свято.

- Я б дуже хотіла, - посміхнулася і навіть потягнулася вперед, але раптом схаменулась: - Але я не впевнена, що я зможу. Все ж мені складно передавати комусь справи…

- Не розумію, чому ти не наймеш собі розумного управителя? - здивувалася віконтеса. - У Торп постійно прибувають все нові й нові даркті з центру імперії, отже можна підібрати сумлінного працівника. Я взагалі не можу уявити, наскільки складно жінці стежити за роботою цілої корабельні!

- Це справа життя мого чоловіка, я не можу відмовитися від неї, - зітхнула, опустивши очі. Довелося навіть витягнути хустинку і промокнути уявну вологу під очима. Тон лакеті став винним:

- Люба, я сказала не подумавши, пробач. Це дуже мило, що ти так сильно дбаєш про його спадщину. Одразу видно, наскільки сильно ви любили один одного. Скільки ви були разом?

- Святий Флоренсо відміряв нам трохи, - знову тяжке зітхання. - Менш ніж два роки.

Аніка похитала головою і знову відпила чай.

Я зовсім не сумувала за своїм покійним чоловіком. Ще й надто, якби доля не звела нас разом, він точно прожив би набагато довше.

- Та й мені не хотілося б шукати чоловіка далеко від дому. Я звикла до Торпа.

- Розумію, - кивнула Аніка. - Я теж не уявляю, як би сама змогла переїхати в інше місто. Навіть зараз хочу скоріше повернутися у Градцій. Морське повітря Торпа для мене надто вологе і важке. О, дивись хто зайняв столик на терасі.

Я здивовано обернулася, побачивши двох чоловіків даркті. Один із них чорнявий і сіроокий, досить гарний і дуже стильно одягнений, створював враження аристократа та пропаленого ловеласа. Він поважно сидів у плетеному кріслі та озирався довкола. Професійна чуйка підказала мені, що у такого пана має бути чим поласувати в кишенях. Його супутник не викликав жодного інтересу, він був непримітно одягнений, сидів досить скромно, схилившись над столом, і щось записував. Напевно, другий даркті був молодший за свого супутника, на вигляд йому було років двадцять п'ять.

- Хто це? - я зацікавлено підняла брови, роздивляючись незнайомців.

- Це один із найвідоміших ательпатів Етенії, - з гордістю в голосі промовила Аніка. - Рафаель Лазарі.

Мені вдалося не скривитися і навіть чарівно посміхнутися, коли вищезгаданий раптом повернув голову в мій бік. Рафаель завмер, пройшовся поглядом по моїй фігурі, і теж зігнув губи у посмішці. Але я скоріше відвела погляд і обернулася до співрозмовниці.

- Здається, ти йому сподобалася, - хмикнула лакеті. - Хоча хто взагалі може встояти перед твоєю чарівністю, Хелено? Скажи прямо, ти купила якесь зілля, що дало нескінченну привабливість? Дай мені адресу твого алхіміка, мені теж потрібен такий рецепт.

Я лише загадково посміхалася.

Не буду сперечатися, із зовнішністю мені пощастило. Це одна з небагатьох речей з якою у житті мені справді пощастило. Але більшу роль у моєму образі грало інше: впевнена постава, неквапливість рухів, уміння грати поглядом, здатність говорити саме те, що хочуть чути, артистичність та манери.

Ось тільки у випадку з Рафаелем – це не прокотить. Тому я відразу ж відкинула такий варіант, хоч даркті й здався мені досить легкою здобиччю.

Ательпати - даркті, які мають здатність підпорядковувати собі чужий розум, читати думки, копатися в пам'яті, бачити минуле і можливе майбутнє речей, до яких торкнуться. У Тенірі відьми прирівнювалися до перевертнів, їх знищували. Натомість у Етенії вони служили імператору і було їх чимало. Колись вони стікалися в імперію з інших королівств, де на них організовували гоніння, і на подяку ательпати зіграли у війні не останню роль.