4

     Перше, що відчув Мітті заходячи до головного холу лікарні імені Бел’ю (як було зазначено на табличці біля входу), було почуття суму. Так, звичайнісінького суму, який пронизує тебе до самих кісточок, варто лише глянути на людей, що сиділи на протертих від часу диванчиках.

       Це місце значно відрізнялося від тієї частини міської метушні, з якою вже встиг ознайомитися Мітті. Тут було тихо. Де-не-де маленький ельф чув перешіптування, звідкись лунав сухий кашель, але гнітюча тиша, здавалося, заполонила цю будівлю. Мітті дивився як батько з матір’ю обіймали своє дитя, міцно тримаючи його за руку. Цей жест був таким кричущим, що так і читалося: «Я тут, з тобою».

      Далі по коридору ельф помітив величезну ялинку, що височіла аж до стелі, ніби тримаючи весь тягар людських почуттів на своїх гілочках. Єдиним, що нагадувало про свято, була ця ялинка та гірлянда, що світилася теплим білим кольором.

       – Я можу чимось вам допомогти?

       Мітті враз вийшов із заціпеніння та помітив, що до них підійшла медсестра. Він подумав, що її білий халат був трохи недоречним та не вписувався у гнітючий інтер’єр цієї лікарні. Вилискуючи первісною чистотою, той ніби кидав виклик пануючому тут відчуттю порожнечі.

       Вуді прокашлявся і мовив хриплим голосом:

     – Так, пані. Ми шукаємо одного чоловіка у темному одязі, який прийшов сюди з такими… – Вуді замислився, – низенькими чоловічками у зелених шапочках. Він же сюди заходив, так? – з надією мовив він.

      – Я таких персонажів не бачила, бо нещодавно заступила на зміну. Але можете запитати у Лілі, вона тут з самого ранку, – медсестра провела їх до стійки реєстрації.

      – Лілі, ці люди шукають якогось чоловіка з дивними малятами у зелених шапочках. Вони заходили сюди сьогодні? – медсестра запитально глянула на свою колегу.

       Лілі втомленим поглядом втупилася у Вуді та Мітті.

     – Так, він зараз тут. Містер Андерсон попереджав, що ви можете завітати, – вона звернулася до Мітті.

     – Ви проведете нас до них? – запитав Вуді.

     – Так, звісно. Але спершу одягніть халати та бахіли. Вони знаходяться он там, у кутку.

* * *

          Проходячи лікарняним коридорами, Мітті впевнився у тому, що тут оселився та головує сум. Здавалося, навіть лікарі та медсестри потрапили у міцні лабети такого давнього почуття, яке ніяк не бажає покидати це місце.

          Коли вони оминули дзеркало, то Мітті помітив, який дивний має вигляд у цьому халаті. Через низький зріст, білий одяг сягав йому аж до червоних чобіт, тому доводилося підтримувати халат руками, щоб не впасти на сходах. Самому собі Мітті нагадав примару, що вирішила попустувати у цьому таємничому місці. Він всміхнувся сам до себе, аж враз знітився своїх почуттів. «Ось вже і мене потроху охоплює почуття тривожності і гнітючості» – подумав маленький ельф.

          – Це тут, – Лілі зупинилася біля палати 202. – Головне дуже не тривожити Шейлу, але святковий настрій у такий день їй точно не завадить.

          Медсестра впустила їх до палати, а сама, тихенько прикривши двері, пішла геть.

          – А як тобі оця сукня?

          – Ні, краще поглянь на цю хустинку! Вона так пасує до твоїх очей!

          Мітті враз впізнав радісне гомоніння своєї мами та тітки, і з радісним вигуком підбіг до них.

          – Ох, Мітті! Нарешті ти тут! – маленький ельф розчинився у міцних обіймах своєї мами.

          – Куди ви поділися вдень? І чому залишили мене? Ви цілі? Той чоловік мене ледь не зцапав! – Мітті не вгамовувався, аж тут помітив головне.

          Його мати і тітка Деббі сиділи на стільчиках біля лікарняного ліжка. Дядько Лінні тримав холодну пляшку з водою біля своєї скроні. А той страшний чоловік, що хотів викрасти Мітті, сидів у білому халаті на краєчку ліжка, тримаючи за руку маленьку дівчинку. Мітті помітив, як чоловік швидко витер щось зі щоки.

          – Мітті, ми все пояснимо, – тихенько мовила мама. – Це Шейла, а це її тато, Шон. Він привів нас сюди.

          Мітті вражено дивився на дівчинку, яка не зводила від нього погляду. На змарнілому личку сяяли великі блакитні очі. Це єдине, що надавало її зовнішньому вигляду якихось барв. Одягнута у світлу футболку, під білим лікарняним покривалом, Шейла здавалася неймовірно маленькою. На обличчі яскраво проглядали вилиці, а рука, що трималася за батька, була така тоненька, що під блідою шкірою проглядали кісточки.         

          Чоловік повернувся до маленького ельфа.

          – Вибач мене, друже. Я не хотів налякати тебе.

          – Так, любий, – мовила мама Мітті. – Шон лише хотів привести тебе до нас.

          Мітті помітив, що Вуді підійшов ближче до нього, але продовжував мовчати: не хотів зруйнувати цю мить.

          Враз до їхніх вух долинув скрипучий голос дівчинки:

          – Мій тато просто хотів подарувати мені частинку новорічної магії. Я завжди вірила в те, що ельфи існують, – мовила Шейла і легесенько всміхнулася.