3

         Вуді перебирав ящики у пошуках потрібного предмету, який, як той гадав, міг би їм допомогти. Вони з Мітті прийшли до висновку, що шукати сліди загублених родичів вже досить пізно, адже їх присипало снігом, та й людей за цей час прошвендяло вже немало. Але сліди того чоловіка, що шукав Мітті, були тут, у магазині. І по них вони і підуть. Якщо, звісно, Вуді знайде необхідну річ.

          Чоловік відкидав предмет за предметом, і з жахом розумів, як же давно не робив інвентаризації. Велика частина чарівних речей ховалися у припорошених пилюкою ящиках, а інші красувалися на поличках в надії, що хтось їх придбає. Вуді відкинув браслет Єлени Троянської, який колись додавав їй ще більшої чарівності; червону помаду Мерилін Монро, завдяки якій жінка приваблювала всі чоловічі погляди; окуляри Магатма Ґанді, одягнувши які, забуваєш про власні інтереси і думаєш лише про те, як порятувати інших… Але все було не тим, що потрібно.

        Мітті із захватом обдивлявся кожну річ. Він хоч і бував на Фабриці подарунків Санта Клауса, але таких чудасій не бачив. Можливо тому, що новорічні ельфи не користувалися косметикою та прикрасами?

          – Знайшов! – Вуді радісно засміявся і дістав із коробки маленьку торбинку. Обережно висипав її вміст на руку, і Мітті побачив дві хлібні крихти, що мирно спочивали на долоні чоловіка.

          – Це чарівні крихти Гензеля і Гретель. З’ївши їх, ми побачимо сліди того чоловіка і зможемо піти за ними.

          Мітті з острахом вдивлявся на хлібні крихти.

          – А вони… е… ще нормальні? Адже стільки часу пролежали у торбинці.

          Вуді підніс крихти до носа.

          – З одного боку я бачу невеличке потемніння, але це через брак світла. Гарантую тобі, Мітті, що з ними все у порядку. Ці крихти мені дали Деббі і Лінні як подарунок на прощання. Сказали, що коли захочу одного разу зайти до них у гості, до треба з’їсти одну крихту і побачу дорогу, – Вуді почухав білу бороду. – Але все якось було не до того. Завжди очікуєш на кращий час. І не розумієш, що, можливо, потрібну мить вже втрачено, – він сумно зітхнув.

          Мітті співчутливо торкнувся його руки, і Вуді всміхнувся йому.

          – А тоді тобі виповнюється шістдесят два роки і ти зустрічаєш маленького ельфа, що загубився у великому місті. І з новою силою починаєш вірити у дива.

          – Ходімо по моїх рідних, – Мітті рішуче взяв крихту з долоні Вуді і запхнув собі до рота.

          На смак це нагадало йому печиво з гарбуза, яке тітка Деббі минулого року пекла для нього, коли він захворів. З солодкавим присмаком, крихта віддавала йому корицею та імбиром, а також запеченим яблуком. «Смачно, і нагадує дім» – подумав Мітті.

          Спершу нічого не відбувалося, аж тут вони з Вуді перезирнулися: біля вхідних дверей яскраво миготіли сліди чималенького розміру, які тупцювалися на одному місці, а тоді виходили за межі чарівної крамнички.

          – Рушаймо, – Вуді накинув на себе куртку та зелену шапочку, яку приніс Мітті з собою, і вони вийшли в зимовий день, що вже потроху згасав.

* * *

          Йдучи по рипучому снігу, Мітті думав про те, як незвично все обернулося. Спершу він втікав від цього чоловіка, а тепер буквально йде по його слідам. Цікаво, чи вся справа в оточенні? Адже коли поряд потрібна людина – або ельф – ти можеш багато чого досягти. І навіть знайти своїх зниклих родичів.

          – Мітті, зажди трохи. Дай віддихаюся, – Вуді захекано зігнувся і, поклавши руки на коліна, на мить завмер. – Мої старечі ноги вже підводять.

          – Нічого ти не старий, – мовив Мітті. – Для ельфів шістдесят років – це лише третина життя.

          Вуді посміхнувся до нього.

          – Так, але ж я не ельф, – чоловік поправив окуляри, що криво з’їхали на носі. – І, здається мені, що наші сліди тут розходяться в кілька сторін.

          Мітті кивнув.

          – Так, отам біля вітрини з драконом я і зрозумів, що лишився сам. Тоді повернувся назад і побачив того чоловіка. І якби не та прекрасна жіночка, він би мене зцапав, – Мітті придивився до слідів. – А це що таке?

          Вони дивилися на великі чоловічі сліди, за якими стежили від самої крамниці. Але тепер поруч з ними тьмяно миготіли ще три пари маленьких відбитків.

          Мітті та Вуді пройшлися трохи тротуаром заданим напрямком, аж тут серце ельфа похололо, і він вражено вигукнув:

          – Одного з них тут тягнули силою! – він вдивлявся у чотири пари слідів, одна з яких втратила свої контури і надалі мандрувала розмитою лінією.

      Вуді примружився. Здалося, що він щось побачив на снігу. Нахилився трохи нижче, наскільки дозволяла хвора спина, і застиг від жаху. На білому снігу майоріли червоні краплі. Чоловік повернув голову, і усвідомив, що Мітті дивиться в цю сторону. На бляклі краплі, що вже встигли засохнути, але продовжували виділятися на білому фоні.

       Вуді намагався зберігати спокій. Він розумів, що ельфа потрібно заспокоїти, поки той не наробив жодних дурниць.

         – Я впевнений, що всьому є пояснення.