2

     Вуді нахилився, щоб підібрати іграшку, яка примудрилася висковзнути йому з рук. Почув, як захрустіли коліна, і зрозумів, що його крамниця потребує нової крові, так би мовити. Щороку, особливо в новорічну ніч, Вуді усвідомлював, який він вже старий. Адже був сам.

        Чоловік поправив окуляри на носі і поспішив причепити іграшку на ялинку, поки та знову не почала демонструвати свій характер і жагу до свободи. Старечі вуха Вуді навіть вчували, як ця фарфорова балерина погрожувала йому розправою, якщо він її не відпустить.

       Чоловік обвів поглядом головне приміщення його крамниці, що, незважаючи на невеликі габарити, вміщувало в себе кілька десятків (чи то сотень?) різноманітних скарбів. Була тут і шапочка з червоного оксамиту, яку Вуді передав дідусь, а тому його дідусь. Вуді не знав напевне, що саме вмів цей головний убір, але чомусь щоразу як він накидав на себе цю шапочку, то ходив шукати пиріжки. Дивно це все.

     В очах старого щось блимнуло, і Вуді, піднявши голову, зачепився поглядом за кришталеву туфельку, що мирно чекала свого часу. Чоловік здогадувався про її хист знаходити собі багатого чоловіка, тож і не чіпав туфельку. Він вже й так старий, не вистачало ще пригод на свою голову… Старий відкашлявся. Щось він захопився.

      Коротше кажучи, тут було багато всенького добра на будь-який смак і запити, але була одна проблемка. Люди дуже рідко заходили до нього. І Вуді здогадувався чому – вони перестали вірити у дива.

* * *

          Вуді пив гарячий обліпиховий чай та смакував імбирним печивом. Він перегортав сторінки старого фотоальбому, що був для нього особливою розрадою у цей день. Адже саме в ніч Нового року з ним колись дуже давно сталося найбільше диво… Власне саме завдяки цій події він і повірив у магічні властивості цієї крамниці та чарівних предметів, які вже тривалий період колекціонувала його родина.

           Вуді перегорнув сторінку і зупинився на старому фото. Маленький хлопчик аж світився від щастя. Хоч фото і було чорно-білим, але Вуді точно знав, що щоки цього маленького хлопчика червоніли від холодного подиху морозного вітру, а шапочки на головах у сім’ї, що стояла обабіч нього були яскраво зеленого кольору.

         Він прикрив очі, щоб на мить повернутися в ту чарівну ніч, аж тут почув дзенькіт вхідного дзвіночка. Вуді на мить обурився від того, що його відірвали від давніх спогадів, та враз схаменувся і засоромився своїх почуттів. Старий тяжко піднявся, відставив чашку з чаєм та печиво на столик поблизу, і вийшов у головне приміщення. Але нікого не було.

          Зала пустувала, але Вуді вловив якийсь шум, і зітхнув. Знову ця балерина свариться на нього. Зробив крок до ялинки, що красувалася біля вхідних дверей, аж став як вкопаний, коли бічним зором помітив маленьку зелену шапочку за прилавком.

            Вуді зробив обережний крок в тому напрямку, і зазирнув під стіл. А тоді почув тихеньке:

           – Не видавайте мене йому, будь ласочка.

        Вуді ще не встиг оговтатися від побачених гострих вух та оченят, що світилися блакитним вогником від страху, як тут дзвіночки біля вхідних дверей задзвеніли ще раз.

      Ельф враз забився ще глибше під прилавок, а Вуді інстинктивно став перед ним, щоб захистити. «Не може бути, щоб історія повторювалася через п’ятдесят з хвостиком років» – думав чоловік, дивлячись як поріг його магазину переступає чоловік у темному пальто.

        Вуді відкашлявся, намагаючись надати своєму голосу звичного тембру:

       – Добрий день, чоловіче. Чого бажаєте? – старий навіть спромігся посміхнутися. – У нас є товари на будь-який смак. Ось там, - він ткнув пальцем на полицю ліворуч, – скляна лампа, яка миготить веселковими вогниками на світлі. Он туди поглянете, – Вуді тицьнув на стіну правіше, – кришталева туфелька…

      – Тут був малий ельф? – чоловік відмахнувся від нього. Скоріше за все, ніхто не хоче ту кришталеву туфельку.

           – Що?

        – Ну ельф. Такий з великими гострими вухами, – чоловік показав на свої вуха, які, до речі, так стирчали вбік, що їх би теж не змогла заховати шапка.

           – Ельфів не буває, добродію. Чи ви не знаєте, що це все новорічні казочки і вигадки для малечі? – Вуді здавлено засміявся.

           Чоловік зиркав по сторонах, обводячи поглядом кімнатку, та врешті обернувся до Вуді.

           – Ну добре. Повірю вам на слово.

        І вийшов геть, на мить впустивши до магазину крижаних подих зими. Вуді стомлено всівся на стілець.

          Ельф, все ще трусячись від страху, піднявся. Дивлячись прямо в очі Вуді, мовив:

          – Д-д-дякую вам. Він мене ледь не схопив. Я – Мітті, а ви?

* * *

          Поки Мітті розповідав про свої пригоди, Вуді дивувався з витримки цього маленького ельфа. Здавалося, щойно той чоловік зник з очей, як Мітті враз повернувся до свого звичного стану – життєрадісного пустунства. Але, як відмітив про себе Вуді, енергійність ельфа була дещо напускною, адже його близькі зникли. Судячи зі всього, той чоловік у чорному пальті точно знав, де вони. Поставало питання: навіщо йому маленькі новорічні ельфи?