1

           «Святий Санта Клаусе, яке ж воно прекрасне!» – думав Мітті зиркаючи на різнобарвні вітрини, що раз у раз спалахували яскравими вогнями. Він переходив від одного віконечка до іншого, зосереджено вглядаючись у товари, що хизувалися на стелажах, прикрашених новорічним декором. Ось тут був смарагдовий дракончик, – його улюбленець – який щохвилини підморгував своїм темно-зеленим оком. Мітті знав, що саме раз на хвилину механічний дракончик закривав своє праве око, адже вперше підійшовши до цього віконця аж злякався, коли істота кліпнула у відповідь на його привітання.

           Мітті говорив до іграшки, але смарагдовий мешканець магазину просто кліпав своїм оком через певний проміжок часу. «П’ятдесят сім, п’ятдесят вісім, п’ятдесят дев’ять… Хвилина». Мітті радісно захлопав руками у відповідь на драконяче кліпання, дивуючись людському вмінню створювати щось прекрасне. Мітті роззирнувся довкола, і подумав: «І разом з тим, не помічати всього цього».

          Роззирнувшись вперше Мітті не зауважив, що стоїть біля вітрини сам-самесенький. Хоча «сам» було не дуже влучне слово, адже повз постійно проходила купа людей, які гомоніли у свою руку, зовсім не помічаючи нічого і нікого навколо них.

          І лише озирнувшись вдруге, Мітті дійшов до жаскої істини: те, що повз проходила купа людей, зайнятих своїми справами, – це ще не біда. Біда була в тому, що він стояв тут сам вже тривалий час, спостерігаючи за дракончиком, що підморгував йому. Нікого з його знайомих не було поряд, і це означало лише одне.

          Він загубився.

          Новорічний ельф загубився у сірому натовпі байдужих людей.

          Новорічного ельфа буквально проковтнули чудернацькі вогні великого міста.

          Ельфів, з якими він прибув сюди, – не було поряд.

          Мітті з жахом глянув на смарагдового дракончика, який привабив його увагу. А той підступник кліпнув йому у відповідь.

* * *

          Мітті натягнув свою шапочку аж під самі вуха, але все одно розумів, що гострі кінчики визирають назовні. Набурмосений, спробував ще глибше опустити головний убір, але почув слабкий тріск. В гніві він копнув ногою грудку снігу, що приємно собі спочивала на узбіччі, нікого не чіпаючи.

          – І що ж мені тепер робити? Де їх шукати? – Мітті всівся на сніг, і враз відчув, як змокріли його штанці. «Аааааа! Святий Санта Клаусе! Та що ж не так з цим містом?» – думав ельф, поки обтрушувався від снігу. Ну як все могло аж так піти не так? Ще зранку Мітті був приголомшений тим, що його нарешті – нарешті! – взяли на завдання до міста. Щороку, відтоді як йому виповнилося одинадцять, він очікував, що дорослі і вже досвідчені ельфи візьмуть Мітті роздавати подарунки на Новий рік. І щоразу були всілякі відмовки:

          – Тобі ще зарано, Мітті, – відмахувалася тітка Деббі.

          – Ти ще надто юний, – вторував тітці дядько Лінні.

          – Наступного року поїдеш з нами, обов’язково, – обіцяла його мати, і щоразу порушувала свої обітниці.

          Аж до вчора, коли його сім’я, повернувшись з Фабрики подарунків Санта Клауса, покликала його на частування передноворічним гарячим шоколадом із зефірками.

          – Завтра їдемо разом, – мовила мати.

          – Готуйся, – повторювала тітка.

          – Не проспи, – тицьнувши в нього пальцем сказав дядько.

          В тому то й справа, що Мітті вчасно зібрався і навіть не проспав ранковий хор лапландських гномів, які щоранку співали на головній площі, пробуджуючи все містечко до роботи.

          Зібравши у великий червоний мішок, оздоблений зеленою вишивкою, купу подарунків для чемних діток, вони повсідалися на сани, і за кілька годин вже були у цьому місті. Напруживши пам'ять, Мітті навіть не зміг згадати його назви. «Оце так влип» – подумав він. Ці яскраві вітрини геть його з розуму звели.

      Все ще набурмосений, Мітті відправився в той бік, з якого вони прийшли з іншими ельфами. Принаймні він сподівався, що це був саме той бік.

       Вже не роздивляючись барвисті вітрини, Мітті вглядався в сірий натовп, шукаючи гострі вуха та зелені шапочки з помпонами. Але нікого схожого на ельфів не бачив. «Це катастрофа. Я помру тут. Мене затопчуть ці зосереджені люди, і навіть не помітять, як я впаду до їхніх чобіт з еко-шкіри», – думав Мітті.

      Деякі люди здивовано зиркали на його гості вуха, що виглядали з-під шапки, але вже за мить відводили погляд від дивакуватої постаті, що пробиралася крізь натовп. «Може думали, що вуха несправжні» – думав Мітті.

        Ніхто надовго не зосереджувався на ньому, і так було завжди. Мітті сумно зітхнув. Він завжди був третім номером у своїй сім’ї, адже мав двох старших братів, які завжди все робили краще за нього: обирали найкращий колір обгортки для подарунків, запаковували ці подарунки, вчасно їх доставляли. А Мітті завжди провалював ці завдання. Але що він міг зробити, якщо йому справді подобається поєднання жовтого та фіолетового? Конкурувати зі старшими братами дійсно важко, особливо тепер, коли він загубився, а його рідні десь поділися. «Куди вони пішли? Чому полишили його самого?» – запитував себе Мітті, але не мав відповіді. В голову лізли лише дурні думки.