Розділ 27. Незваний гість

Ліна якраз зробила собі каву й планувала вийти на терасу покурити, коли задзеленчав відеодомофон і на моніторі здивовано упізнала неприємну мармизу Сергія Володимировича, начальника Нестора. Два питання одночасно вигулькнули в голові: як він дізнався, де вона живе, та що йому в біса треба?

Пару хвилин думала чи відчиняти, але Сергій Володимирович чомусь настирливо не переставав дзвонити. Врешті-решт жіноча цікавість перемогла, й Ліна натиснула кнопку. Хвіртка відчинилася, а начальник колишнього чоловіка впевнено крокував до входу.

- Ліночко, дівчинко, як ти? – співчутливо обійматися поліз, ледь каву на його брендовий піджак не виплеснула.

- Та нічого, тримаюся, - розпливчато відповіла, пропускаючи Сергія Володимировича всередину.

Як чемна хазяйка запропонувала чай, каву, а потім уже разом вийшли на терасу. Усе чекала, що він нарешті скаже, навіщо приперся.

- Ми з Інгою хвилюємося, можливо, допомога потрібна тобі. У вас же все конфіскували. Підтримати тебе якось фінансово? – ой лукавив, бачила нещирість в очах цього дорого вбраного чоловіка.

- Ні, дякую. Я вже якось сама. Протелефонувала в театр. З наступного сезону мені обіцяють ролі у виставах. Та й на кастинги ходитиму, якось проживу, - приязно відповідала. Нащо їй наживати ворогів.

- Скажи мені, Ліно, а чи не траплялося із тобою чогось дивного останнім часом? – спитав Сергій Володимирович, голосно відсьорбуючи чай. – Ти зникала кудись на тиждень, правда ж? Куди зізнаєшся?

Стрибнуло Лінине серце донизу, а потім підскочило до стелі, бо ж не сподобалося їй питання. Ой, як не сподобалося. Холодний острах проникав повільно гострими лезами під тонку шкіру, аж трохи пальці з чашкою задрижали.

- Ти не хвилюйся, Ліночко, - примружив хитрі очі Сергій Володимирович. – Я тобі не суддя. З ким хочеш, з тим і катайся. Буду відвертим із тобою, але натомість очікую чесної відповіді. Мені про твій від’їзд Антоніна доповіла, та й про все інше також. Що ти тут оселилася, а до того мала якогось підозрілого друга. Ти пробач мені, що мав свою людину у вашому домі. Але коли такі справи провертаєш, то краще тримати підлеглих на короткому гачку. Антоніна мені близька людина, тож виконувала моє прохання, працюючи у вас. Ти не сердься на мене, сонечко, але мав підстраховувати себе. Тож що то за друг був із тобою, рудий та кремезний?

Ліна хаотично прораховувала варіанти відповідей. Що він міг дізнатися від своєї шпигунки? Що можна йому розповісти? І вирішила обрати напівправду.

- Це мій випадковий знайомий. Спершу у «Гренаді» до мене підійшов, ну коли святкували вашої Інги день народження. Він мені здався божевільним, говорив якісь нісенітниці. А потім запропонував свої послуги, коли зустрілися випадково на йозі. І все, більше я про нього нічого не знаю і його не бачила. А той тиждень я у мами гостювала, - ой хоч і гарною акторкою була Ліна, але виходило неправдоподібно.

І Сергій Володимирович це помітив, бо льодяним тоном спитав:

- То ти не знаєш, хто він і що хотів від тебе?

- Ні, достеменно не знаю, - відповіла, мило посміхаючись. – Навіть фірму їхню не пам’ятаю, де файєр шоу замовляла.

Він декілька хвилин прискіпливо роздивлявся обличчя Ліни, немов сканував ступінь правдивості її слів, а потім підійнявся рвучко й промовив:

- Ну тоді не буду тобі набридати. Проведеш мене?

- Так, звісно, - підійнялася Ліна і першою попрямувала в будинок. Почимчикувала через простору вітальню до вхідних дверей.

А біля входу не встигла й провернути ключ у замковій шпарині, бо почула якесь вовтузіння. Обернулася різко й побачила направлене на неї дуло пістолета.  

- Якби ти мені, стерво, відповіла правдиво, я б зрозумів, що є шанс запропонувати тобі співпрацю. У такому разі я, можливо, тебе й не вбивав би. Можливо, - наголосив на останньому слові Сергій Володимирович. – Але ж демони Променистого Сонця тебе підкупили, так? Переманили на свою сторону? Хоча байдуже, Ліно, ти нам дуже заважаєш. Тому, прощавай, дівчинко.

- Стійте, - пискнула у відчаї. – А останнє прохання! Ви ж… ви не можете мене так просто застрелити? Я готова допомогти вам, співпрацювати, якщо забажаєте.

Молола казна-що, щоб розтягнути цей момент, щоб встигнути покликати свого янгола до того, як цей покидьок вистрелить. Це була єдина правильна думка в ту критичну мить. Як він там казав: викрикнути його ім’я тричі й кодове слово. Символічне було кодове слово -  «любов». Але ж як заговорити цього покидька, відвернути його увагу? Добре, що хоч ім’я у її янгола коротке.

А Сергій Володимирович трохи завагався. Невідомо, що ним керувало, чи якесь маніакальне бажання помучити свою жертву перед смертю чи цікавість, що ж вона такого забажає, але він не вистрілив одразу.

- Скажіть, як ви дізналися, що я відьма? – спитала перше, що спало на думку.

Якщо він прийшов убити її, то знав хто вона достеменно. Не було сенсу таїтися.

- Хех, тобто ти цього не заперечуєш, що ти відьма? - не зводив погляду й руки з пістолетом із бідолашної Ліни. – Ми це дізналися, дослідивши твою кров.

Побачивши нерозуміння в очах своєї жертви, кат навіть знайшов милість їй все пояснити.

- Тоня передала мені серветки з твоєю кров’ю, після невдалої спроби твого вбивства. У нас також є високотехнологічні розробки, не лише в Корпорації. Ліонель покинув ваш будинок, бо гадав, що вбив тебе й Саміра. Та і виплески магії були сильними. Їх міг захопити патруль. Це був запасний план Ліонеля. Логічно, якщо Самір вижив, то янголи його схоплять та знищать. Довбень Нестор не зміг тебе вбити, потім примари затупили. Ліно, чому ж ти така живуча? Хоча третя спроба буде останньою.