Розділ 16. Зізнання та катастрофа

Як виявилося, даремно переполохалася Ліна, бо то був звичайний собі безхатченко.

Лячно було насправді, хоч Самір намагався всіляко її підтримати.

Коли снували туди-сюди дворами й між гаражами, ловлячи демонів на живця, він розповідав їй про магію верховних демонів Дому Видимих Примар. Вони були парою. Айден мав здатність множитися. І небезпека полягала саме в тому, що він міг своїми багатьма моторошними подобами довести людину до смерті. У свої молоді роки, кажуть, цим і займався. Змінював один середньовічний замок на інший, спричиняючи в родовитих сім’ях напади божевілля.

- Він не зможе тобі якось фізично покалічити. І не хвилюйся, щойно ми їх побачимо, я створюватиму вогняні кулі, задію усю свою магію, але не дам тебе скривдити.

А от із Алісією було трохи складніше. Ця худорлява демониця із хворобливо блідим, майже сірим, лицем була значно небезпечнішою. Адже, по-перше, блискавично переміщалася, а, по-друге, могла створювати ілюзію найбільших страхів своєї жертви. Подейкують, що кількість людських жертв, замучених Алісією, перевалила вже за добру тисячу. Бо у людини, яка наживо бачила свій найбільший страх, просто не витримувало серце.

Моторошна була магія. Алісія, подивившись в очі людини, зчитувала цю інформацію і потім наяву відтворювала.

Тож час даремно не гаяли, а поки гуляли, обговорювали страхи Ліни.

- Чого ти найбільше боїшся? – запитав Самір.

- Ой, я боюся багато кого. Павуків, змій, якихось великих жуків. У дитинстві могла верещати як скажена, коли хрущ на голову сяде.

- Хех, хрущ! – засміявся Самір. – Ти навіть не уявляєш, які створіння є в демонському світі. Наприклад, у Домі Чорних Каменів одні потвори. Звіроподібні істоти з відразливими мордами, або чотирма парами кінцівок, або гігантськими крилами. Ніби велетенські кажани. Уявляєш це видовище? У світі людей найжорстокіша істота – це людина. Тому не варто боятися якихось комах чи плазунів. Я буду поряд, Ліно, головне, щоб ти не піддавалася на їхні провокації.

Самір чомусь задумався, раптово зупинився та узяв її обличчя своїми гарячими долонями.

- Я хочу тобі сказати дещо, дівчинко, - заінтригував так, підбирав слова, запинався. – Звісно, не час і не місце, але…Я знаю, що заради тебе переможу будь-кого. Та раптом щось трапиться…Знаєш, для демонів не характерні людські почуття. Ми не здатні кохати. Але, мені здається, ні, я майже впевнений, що закохуюсь у тебе. Ти стала необхідною мені, як повітря людині. Це дивно, ново й не зрозуміло для мене. Проте…

Він неочікувано замовк і зняв із шиї підвіску. Ліна й не бачила раніше в нього таку. Невелике сонце із багатьма промінчиками, яке виблискувало райдужними кольорами, граючи зі справжнім сонячним промінням.

- Ось, це символ нашого Дому, променисте сонце. Його дарують тій, кого хочуть бачити своєю парою, - він одягнув їй на шию цю підвіску, ховаючи під комір сукні.

- Ти лише зранку сказав, що я твоя дівчина. Вдень зізнався у коханні. Саміре, а що ж буде ввечері? – ошелешено прошепотіла. Бо ж слова про кохання прозвучали гучними серйозними намірами й збили її з пантелику остаточно.

- Я б хотів запропонувати тобі дещо більше, Ліно, - опустив зніяковіло очі. – Проте є багато нездоланних перепон і найголовніше це те…

Та не судилося Ліні дізнатися, яка ж така найголовніша перепона в їхніх стосунках.  Бо вони вже обоє помітили наближення двох демонських істот, хоч і про важливе говорили, але мусили закінчити розмови.  

Вони відсахнулися одне від одного. Самір махнув їй рукою, щоб трохи далі відійшла.

- Айдене, Алісіє, це ж треба яка зустріч! – розкинув руки, ніби збираючись обійнятися, але ж натомість пальцями формував вогняну лінію, щось схоже на аркан. Вогонь не підіймався високо, однак вогняний мотузок був доволі довгим.

Проте демони не були налаштовані на розмови.

- Он вона! – вигукнула демониця своєму спільнику й демон, який нагадував Ліні якогось зеленого гобліна, враз почав діяти.

Ліна спершу відчула полегшення. Тобто вони шукали не маму, а саме її. Мамі, на щастя, нічого не загрожує. Але потім нахлинула якась розгубленість і водночас страх. Навіщо вона їм потрібна? Ліонель очевидно прагнув її вбити, тепер ось ще й ці примари десь узялися на її голову.

Та ще й після такого зізнання, коли серце в радості ледь не вистрибувало з грудей. Хоча не було навіть секунди подумати про його, напевно ж, освідчення.

Бо Айден справді почав клонуватися. Спочатку дві його копії наблизилися до них, Самір вправно накинув на них вогняний аркан і міцно його затягнув. Примарні клони спалахнули полум’ям і зникли.

Та до Ліни вже підходило вже четверо клонів, яких також Самір миттю ліквідував.

- Ліно, сховайся за мене, - знову ж таки передусім за неї турбувався.

Однак вона зволікала, бо хоч і попереджав Самір, наголошував не дивитися на Алісію, Ліна його не послухала. Адже раптовий спалах цікавості переважив на якусь секунду здоровий глузд.  

Абсолютно чорні очі без зіниць на блідо-сірому обличчі викликали острах. Алісія занадто швидко підійшла вже на дуже близьку відстань, за пару кроків до Ліни.

- Дідько, Ліно, не дивися їй в очі, - вигукнув розлючено її захисник. Бо зі злістю все створював і створював нові вогняні мотузки.