Розділ 15. Дім, рідний дім

Дружба буває абсолютно різною. Безкорисливою, щирою, безвідмовною, справжньою. Ліні з найкращою подругою дитинства не пощастило. Бо Катя, споконвіку відома у дворі як Катька-граната, у їхньому тандемі завжди була головною. Прізвисько «граната» отримала, оскільки завжди там, де з’являлася Катя, траплявся вибух. Сварки, скандали, інтриги якісь, а іноді й бійки. Між дівчатами, щоправда. Хлопці в їхні гладіаторські бої не лізли.  Ну от не вміла тримати язика за зубами дебела Катерина і всю правду-матінку Ліні завжди в очі й сипала. Про те, що акторки з неї не вийде, що худа вона, як тріска, жоден нормальний чоловік на неї не клюне. І взагалі, що в тій столиці стане вона не інакше як повією. А краще йти до її, Катерининої, матері в магазин продавчинею. Хоч матиме стабільний заробіток.

Та після одинадцятого класу Ліна вже мала власну думку й навчилася так-сяк її відстоювати. Але дружба була втрачена назавжди. Бо Ліна поїхала підкорювати столицю, Катя залишилася працювати продавчинею у магазині матері.

Щоправда, на своє весілля Ліна подругу все ж таки запросила. І коли приїжджала до мами, то інколи бачилися. Але колишні теплі взаємини змило крижаним дощем.

І треба ж було такому трапитися, що першою, кого зустріла Ліна у своєму дворі, була саме Катерина.

- Скільки літ, скільки зим, Лінко! – обійняла міцно ручищами.

Подруга не була товстою, однак, як вона сама висловлювалася, мала широкі кості й тяжку руку. І дурний язик, бо ж одразу звернула увагу на ґулю, про яку Ліна вже встигла й забути. Адже почувалася поряд із Саміром, як принцеса. Ловила його захоплені погляди, хоч і мала зеленувато-жовтий горбкуватий синець на скроні, який макіяжем не вдавалося приховати.

- Оце так вигляд у тебе, подруго! Хто це тебе так огрів? Чоловік, так? Той важливий чиновник, яким твоя матінка хизується увесь час. А де він, до речі? Не приїхав? А це хто такий? – спитала, неввічливо тицьнувши в Саміра пальцем з облущеним нігтем. – Розбіглися оце чи що? Слухай, Лінко, казала ж я тобі: не буде тобі щастя в цій столиці. А ти, дурепо, не послухала!

Самір одразу зрозумів що до чого. І, як справжній лицар, став на захист Ліни.

- Ви, панянко, будь ласка, відійдіть і не затримуйте нас. У нас важливі справи, маємо провідати маму Ліни, - сказав так зверхньо, беручи в руки численні пакунки з продуктами. – З Ліною трапився нещасний випадок, вона впала. А ми на цей момент зустрічаємося! Тож дуже попрошу мою дівчину не ображати!

Катька вирячила свої малі й водночас лупаті очі, але швидко оговталася від наїзду:

- Отакої! І не побоялася ж із коханцем до матері припхатися. Слухай, розмов буде на місяць нашим бабцям. О, маю ідею. Можливо, пива вип’ємо ввечері у нашій «П’янкій вишні». Та й поговоримо. Погоджуйся, Лінко, сто років не патякали, - вчепилася до них, мов реп’ях. І нескінченний потік слів не переривався просто.

- Пиво - це добре. Я люблю цей гіркуватий напій, - побіжно кинула свій коментар Яра, забираючи також свою сумку із багажника.

- Катю, ми трохи зайняті будемо. Мабуть, не вийде, - відкараскалася від надокучливої подруги Ліна й усі разом під зацікавлені погляди бабок, за сумісництвом місцевого інформбюро, зайшли в пошарпаний під’їзд.

Яке ж полегшення відчула Ліна, коли переконалася, що з мамою все добре. Лідія Петрівна кинулася сервувати стіл. Ліна з Ярою розбирали продукти й викладали готові страви на тарілки. Мама нічого не питала, хоча повсякчас здивовано зиркала на Саміра.

Бо ж спостережлива жіночка бачила, що цей неординарний чоловік має зовсім не дружні наміри щодо її доньки, а щось набагато серйозніше. Адже на вузенькій кухні, де усім було не розвернутися, Самір якось вправлявся побавитися із її донькою. Полоскотати базиліком шию, погодувати солодким виноградом. І взагалі, було схоже на те, що донька має стосунки із цим розмальованим неформалом. І на тій малесенькій кухні ніби полум’я між ними іскрило. Гиготіли вдвох, поглядали одне на одного, обіймалися.

Уже коли поснідали у вітальні й випили по келиху вина за зустріч, Лідія Петрівна наважилася спитати:

- Донечко, то як там Нестор Іванович? – святобожно так спитала, немов не про чоловіка, а про всесильного пана.

- Мамо, ми розлучаємося, - непохитною була Ліна, як тверда скеля. – Я не можу більше з ним жити.

Ще й Самір схвально кивнув.

- Але як так? – аж сплеснула руками мама. – Він же твій чоловік, Ліно. Такий багатий, турботливий. І дім ваш такий пречудовий. Це не правильно, донечко! Такого чоловіка треба берегти.

- А якщо він принижував вашу доньку і вона з ним була нещасливою? – Яра іноді була занадто балакучою, а часом дуже доречно встрявала в розмову.

Лідія Петрівна, здавалося, заклякла у якомусь шокованому стані.

- Та не може бути такого. Він завжди ввічливий був і такий галантний, коли я приїжджала до вас.

- Ну це зрозуміло, своє его задовольняв вашим коштом. Як вампір живився вашою улесливістю, - Яра просто знахідка була для Ліни в тій ситуації. – Ще та сволота. Егоїст та позер.

- Але ж не бив тебе, донечко? – допитувалася мама. – Невже ти сім років із ним жила б, якби він знущався з тебе? Боже правий, а якщо це ти не впала, а він тебе вдарив?

Переляк на обличчі в мами схвилював Ліну, тож поспішила заперечити: