Розділ 1. Випадкове знайомство

 «Я ЗНАЮ, ЩО ДЕМОНИ ІСНУЮТЬ»

КАРЛ ГУСТАВ ЮНГ

Ліну нудило. Ні, фізіологічно вона цілком нормально почувалася. Смакувала салатом із в'яленою качкою у вершково-соєвому соусі, пила холодне червоне Шато Монтроз двохтисячного року й просто відчувала нудоту від усіх тих розмов, які велися за шикарно накритим столом.

Найвишуканіше товариство зібралося у наймоднішому ресторані столиці «Гренада». Святкували день народження дружини дуже впливового й поважного служителя держави.

Сергій Володимирович, керівник департаменту та начальник Ліниного чоловіка, любив похизуватися своїм непомірно великим, як для державного службовця, доходом. Тож смачно їли та дорого відпочивали в цьому респектабельному місці на березі річки.

Якось так склалося, що жінки сіли поряд і Ліна змушена була слухати усі ці розмови про нещодавній шопінг у Мілані дружини Сергія Володимировича.

- Купила малому кросівки брендові за сімсот євро. Дівчата, уявляєте, вхопила з такою знижкою! Це удача, - захоплено розповідала пишногруда Інга. – Собі теж набрала шмаття всілякого. Сергійко мій трохи сердився, бо дві валізи тягнула. Там довелося в бутику й валізи придбати. Кожна по тисячі. Євро.

Взагалі ця мода ліпити до всього цінника дуже дратувала Ліну. Мала б вже звикнути до таких витребеньок та стилю спілкування багатих мадам за сім років подружнього життя. Але ж все ніяк не звикалося.

Ліна пошкодувала, що не вдалося сісти з іншого боку, краще б вже слухала нудні розмови про схеми та заробітки, ніж про шопінг, абдомінопластику та ліпосакцію, про підтяжку обличчя та збільшення губ.

Наче вже ж пройшла мода на губи-вареники. Але всі, як одна, дружини впливових чиновників були з об’ємними губами, тонкими ідеальними носами й шкірою підтягнутою так, що аж погляди здавалися хитрими й примруженими.

Відомий пластичний хірург передавався із рук в руки як фетиш. Геннадій Іванович обожнювався і надзвичайно високо цінувався цими заможними пані.

Інга ж продовжувала вихвалятися своїм подарунком, який був зроблений значно раніше, десь за декілька місяців, і  який так вигідно окреслювало глибоке декольте.

- О, Господи, дівчата, ледь пережила цей післяопераційний період. Імпланти реально печуть, мов гаряча яєчня. Це такі тортури, вам не передати, - і навіть лагідно погладжувала свої нові збільшені груди, співчуваючи їм, бо ж такі поневіряння пройшли, бідолашні. – А сексу як хочеться постійно, це жах! Хто б сказав, що таке оце буде, не лягла б під ніж. Але ж гарно.

Ліна пила своє червоне вино, дивилася у панорамні вікна на бентежну воду й думала про те, що ось скоро вже подаватимуть торт від знаного кондитера й нарешті вже можна буде відкланятися. Аж раптом Інга звернулася до неї.

- Ліночко, а хочеш ми й тобі дамо контакти нашого Геннадія Івановича. Він першокласний хірург і чоловік пречудовий?

- Ні, дякую, - мило всміхнулася Ліна. – Кастинг-менеджери надають перевагу природному обличчю й формам. Тож мені не можна робити будь-яку пластику. Інакше в проєкти не братимуть.

Те, що вона бовкнула зайве, стало відразу помітно по скривлених мармизах любительок пластики. Перекособочилися обличчя в усіх так, ніби Ліна їх шльондрами обізвала.

І, дійсно, правду ж сказала. За свою акторську кар’єру не раз переконалася в тому, що штучні обличчя не мають попиту на екрані.

У самої ж Ліни від природи були доволі приємні, правильні риси обличчя. Але ж у ту мить, коли необачно сказала таке, то й відчула, як і під шаром мейкапу розпашілися її щоки.

Вона вміло натягнула маску незворушності та посміхнулась усім абсолютно невимушено, наче й не було цього конфузу. Ніби не помічаючи незадоволеного погляду свого чоловіка, промовила:

- Піду подихаю свіжим повітрям, - і прихопивши під руку свій клатч, вийшла на широку терасу.

Відійшла якнайдалі від їхнього окремого залу так, щоб її постать не було видно через прозорі панорамні вікна. Дістала із сумочки айкос і затягнулася приємним димом.

Ненавидить! Як же вона усе це ненавидить. Цю вдавану «елітність», це марнотратство. Ледь стримувалася, щоб не шпигонути їм якимось уїдливим слівцем. «Ось ми такі ідеальні, чудове подружжя, дім – повна чаша. У нас не життя, а мрія». А насправді?

Ліна втупилася в темні води буремної ріки, поправляла своє довге чорняве волосся, яке так і тріпотіло на вітрі, застилаючи її рідкісні очі болотяного кольору.

Насичений димний аромат солодкої чорниці приємно лоскотав ніздрі, заспокоював розбурхані емоції. Життя це її, розкішне, робило Ліну дедалі більш нещасною.

Нестор Іванович, шанований, але не коханий чоловік, хоч і був лише начальником відділу, але займав досить хлібне місце. За те, щоб отримати необхідний папірець із розмашистим підписом Нестора Івановича заносили йому товстелезні конверти з американською валютою. І з роками все сильніше відчувала його дружина той гнилий запах корупційних грошей. Але змінити вже нічого не могла. Бо дуже швидко звикається до комфортного життя і тим важче від нього відмовитися. Ліна любила їхній будинок в новомодному стилі хай-тек, прив’язалася до своїх речей, звикла до стабільності та забезпеченості. І навряд чи їй до снаги все змінити.