07.VI.2018

я вдома.

гадаю, що цих слів буде достатньо, щоб зрозуміти, що все добре ( чи це моя ілюзія, навіть якщо так, то вона найкраща за всі роки мого життя ). п'яний і щасливий вмостився в своє ліжко, яке досі зберігає тепло 11 - ти років моєї відсутності. стара постіль зі супергероями, запах сліз мами. 

через декілька годин.
я прокинувся, щоб написати вам про моє повернення додому, адже з моєї сторони - негарно було б втягнути вас у мою історію та не розповісти найважливішого. що ж, важкий крок, але тепер я відчуваю легкість та водночас страх, що ж буде далі? 

довго тупцював під дверима, збігав вниз по сходах, знову підіймався ліфтом, виходив з під'їзду та йшов геть, але завжди повертався. крутився, щоб натиснути кнопку дзвінка, бився головою об стіну і ось коли все в мені застигло - двері відчинились і на порозі стояв батько.
сивий та в окулярах, в зеленому светрі ( який я ще пам'ятаю з свого 15 - ти ліття ) та без пальців на лівій руці...
я жахнувся, аж відстрибнув, а він запитав мене :
- Ви щось тут забули? 
певно подумав, що я наркоман чи безхатько, що швендяється під'їздами у пошуку прихистку на ніч.

- Тату...,- тихо вимовляю, ледь стримуючи сльози.
- Дмитре?, - батько схопився за дверну ручку, а я різко підхопив його під руки та обняв.

тоді в порозі я приводив його до тями, вибачався, клявся, що я живий і не є його галюцинацією, плакав та картав себе за роки відсутності.
батько мовчав ( ще з дитинства наші з ним стосунки були холодні та мовчазні, за день ми могли перекинутись лише двома - трьома фразами кліше на кшталт "Як справи в школі?" я відповідав,що "Добре" і діалог закінчувався ) він хотів зателефонувати мамі, але сказав, що буде краще моя зустріч з нею відбулась вживу, щоб зараз не перехвилювавлась, що в тата гарячка чи щось інше.

ми сіли на кухні і мовчали. я сів навпроти свого фотопортрету з чорною стрічкою в куточку, а батько не моргаючи дивився на мене та торкався пальцями правої руки. взяв його іншу руку в свою та запитав, що сталось, він довго мовчав та відвів свій погляд від мене, але таки мовив :
- 2017 рік, район Авдіївки.
- Чому?
- Осад за мертвим сином вивертала моє нутро роками. Я пропустив найважливіші моменти в житті своєї доньки, тобто твоєї сести, - він тяжко вздихнув, -  бо з моєї голови не йшов той момент у морзі, коли мені та Віктору Савельєву вивезли розпізнати тіло:  лице буле роздерте, а порізи на лівій руці свідчили про самогубство, але я знав, що ти шульга і не вірив, що ти б вчинив таке сам. Ніхто не захотів навіть розглядати версію вбивства, мати говорила, що я втрачаю здоровий глузд. Всі ці роки тримав це в собі і в 2017 зібравшись мовчки пішов на Схід України.

я заплакав.

батько витягнув фляшку коньяку та робив бутерброди. він притискав кистю лівої руки хліб та різав його міцно стискаючи ніж у пальцях правої руки. перехоплює дух до сліз з кров'ю.
тоді я розповів йому все, де був всі роки, чому так вчинив, а він лише слухав і мовчав :

- Чому ти повернувся?

мовчу, бо не знаю. підходжу до своєї фотографії, зриваю ту кляту стрічку та йду, батько ловить мене за руку та каже :

- Я радий, що ти живий, люблю тебе сину.

і обняв. вперше як батько сина, вперше я відчув його любов.
невже потрібно було "померти", щоб нарешті зрушити той лід, що був між нами роками?