06.VI.2018

за вікнами Тернопіль, а не дарма згадував пісню "Файне місто". багато думав про родину, адже цікаво, що мати розповідала сестрі про мене, чи досі батько працює, чи жива бабка. по маминій лінії дідусь та бабуся загинули в авіаційній катастрофі 27 липня 2002 року ( трегідія під Скниловом ), мені тоді було 14 років і я майже ніколи їх не бачив, бо вони працювали за кордоном.

я проспав більше 12 годин - для мене рекордне число за останній рік. посмакував чаю та почав спаковувати свою сумку, адже поїзд вже в Красне ( 30 хвилин до Львова), пакувати особо немав що : капці, шкарпетки, рушник та подушка ( Ольга вишила мені її, щоб в майбутньому ми поклали там свої весільні обручки) мене у 19 ця тема відштовхувала, а вона в свої роки хотіла чим швидше, бо її "доброзичливі" подруги натякали, що " часики то тикают". а я хлопака ще вчусь, не працюю, живу на зарплатню батьків та мрію переспати з молодшою від себе, бо один сексуальний партнер за все життя - одноманітно та скучно. хлопці з групи за ніч по три дівчини міняють, а я "пасу зідніх". довго я не думав, а переспав з іншою ( я ще не готовий розповісти всі деталі моєї зради, пробач мене читачу, ти маєш бути налаштований відповідно).

моя мама була вагітна, коли я навчався вже у Політехнічному, то ж поки до міста залишається 10 хвилин швиденько напишу про це. на моє 18 - ти річчя батьки зробили мені неочікуваний подарунок - "забабахали" другу дитину. я як це дізнався то на стелю лізти хотів, бо спадок діда довелось би ділити ще з кимось, о ні, ні, ні.

зіпсували вони мені цією новиною свято, то ж я пішов у місцеву забігайлівку і "вилив душу" бармену, а той за щедрі чайові дав мені пораду підсипати матері певні таблетки, що провокують викидень плоду, а після такого навряд ризикнуть зачати ще дитину.

купив я той проклятий Миропристон, щоб трохи протвезвитися пішов спати до Олі, зранку повернувся та підсунув мамі таблетки у їжу.

знаєте, коли я розповів батькам правду через тиждень, мене вишвирнули з дому і це стало першим кроком до того, що зараз ви маєте змогу читати мій щоденник.

насправді я не дав мамі жодного пігулки, але мені не повірили, лише, коли знайшли коробку, де не було лише однієї, батько похабки дзвонив мені, але було пізно.

на 30 хвилин...адже в момент дзвінка я лупцював свого найкращого друга феном.

"нерозбірливий логос, сполученням Миколаїв - Івано - Франківськ прибув до третього перону, нерозбірливий голос, ласкаво просимо у Львові".

стою на пероні, вже темніє, а я зрушити з місця не можу. наляканий та безпомічний. боюсь.

мені 30 років, чорт би побрав, а я плачу як у 11, коли дід викинув мій футбольний м'яч. довго стояв, але таки зрушив з мертвого місця до таксофону, зателефонував додому, а телефонну слухавку підняв батько, і тоді щось зіжалось в мені ( завжди відповідала мама ) я мовчав, а він пробурмотів, що "не смішні жарти, телефонувати та мовчати" та теж замовк, а по моїй шкірі відчувався його спокійний та водночас стривожений подих. я схлипнув і вже в середині все кричало, щоб я запитався, де мама, але в останній момент пішли холодні гудки - гроші на карточці закінчились.

якщо з мамою щось трапилось то немає сенсу повертатись, немає сенсу жити. стою тепер та чекаю людей, що підходять аби зателефонувати, прошу їх подзвонити та покликати до телефону Галину Сергіївну, але у відповідь чув, щоб я сам говорив.

тоді сів на землю та взявся за голову і картав себе за 11 років моєї відсутності, а зараз я б міг бути поруч.

заплющив очі та розплющив і побачив протягнуту мені жіночу руку : "Давай допоможу, кому зателефонувати?"

я все пояснив ( збрехав, що з татом складні стосунки і про меене згадувати не можна), набрав номер та нервово стояв поруч.

далі діалог :

незнайомка : Доброго вечора! Перепрошую за такий пізній дзвінок, але це зі школи, Галина Сергіївна ще не спить?

мій тато, Денис Йосипович тире Романович довго мовчав, але відповів, що мами немає вдома, а я ж відчував як моє тіло розпливається по стіні, але незнайомка продовжила та запиталась : де саме пані Галина? адже завтра у школі важлива педрада і її присутність необхідна.

батько : в лікарні на Топольній ( ви дивились фільм "Месники : війна нескінченності?" ось якщо так то згадайте, що трапилось з героями в кінці, а зараз щось схоже зі мною) потім я опинився на лавочці, не знаю як, але наступні слова повернули мене до життя :

"Ваша мати в лікарні, але не хвилюйтесь, що вона вас не зустріла, адже щось трапилось з вашою бабусею, здається пошкодила руку чи обпекла і Галина Сергіївна з нею" ( про "зустріти" це звісно брехня, незнайомка не мала знати справжньої історії)