05.VI.2018

не міг зімкнути очей, хвилювався, що просплю Львів і попаду в інше місто. розумів, що мене чекала доба в поїзді і мені потрібні сили для важливого кроку в житті, але страх пронизував мою хвору підсвідомість, щоб заспокоїти себе сів писати.

закінчивши школу перед мною стояв вибір вступу у ВИШ ( зараз, це ВНЗ, знаю правопис, але не осуджуйте мою неграмотність ) хотів навчатися на програміста, клупатися в комп'ютерах. уявіть 2005 рік, на території України лише з'являються такі невідомі досі "об'єкти" та професії, це ж які у майбутньому перспективи бачив я, але не бачив мій дід ( важко повірити, але батьки мене повністю підтримували, але головою сім'ї - був той пристаркуватий комуніст ) про нього опишу все одним реченням з якого все стане доступно зрозуміло " Все життя я віддав партії, зрадив би Україну якщо б вернули Союз нерушимый..." та співав гімн СРСР. завжди жартома казав СИРИСИРИ, або СРИСРИ і получав по потилиці від нього.

старий бачив в мені "привілейованього " працівника, можливо, в його роки так, але зараз ( тобто 2005 рік ) професія тракторист чи сантехнік мене не приваблювала, а "комп'ютерщик" то все вплив "загнивающего запада".

тоді моє життя зламалось, точніше роздвоїлось на два фронти : мати яка завжди мене підтримувала та розуміння того, що якщо я не погоджусь то дід вижене її з хати та позбавить мене спадку, адже саме вона за його думками на мене погано впливає.

місяці сварок, виклики швидкої допомоги майже кожного дня до старого Йосипа, адже актор з нього був кращий ніж партійний політик, лікарі приїджали, він платив 40 гривень і вони виписували йому всілякі папірці, що підтверджували, що нервувати старого не потрібно.

я закінчив школу та вступив у Львівський автомобільно - дорожній коледж на початку Личаківської, дід втішився, на посвяту в студенти вдягнув всі свої медалі ( про них я згадував раніше ) та через чотири місяці помер.

я ж " дрантя смердяче, краще б мене в кропиву висцяли" так би старий процитував те що я зробив, адже замість того, щоб на парастасі бути, пішов до своєї "шараги"* та забрав документи, коли закопували труну в землю кинув їх туди.

після того дід "дусив" мене в снах, але коли я перевступив у Львівський Політехнійчний університет, то наснився та вибачився.

любив я його, батьку було все ніколи, він був все в рейсах ( працював далекобійником ), а мама вчителькою молодших класів. ото я провів свій підлітковий вік з старим, вчив з ним історію ( хоча він завзятий "член комуністичної партії" і великий союз** був для нього рідніший ніж родина, та портрет Леніна висів в нього на обличчі жінки з весільного фото, але вивчали ми з ним історію України. за Бандеру він слова кривого не вимовив ) справжнім іменем діда був Роман, але щоб не порівнювали з Шухевичем пішов і змінив на Йосипа ( самі знаєте в честь кого ).

по смерті, табличку на хрест довелось переробляти тричі, бо бабка - жінка старого, сказала : " Як хрестили так і має бути, бо бог ворота до раю не відкриє " ( яка то була набожна жінка і як її з комуністом звело - не розумію і досі ) послухались, зробили і то дід її з того світу "мучити" почав, тому через тире написали "Йосип - Роман".

любив діда, бо навчив того, що не навчили ні батьки, ні школа, ні рік ВНЗ, а це віри в себе та свою внутрішню ідеологію.

є ванільна латинська фраза Per aspera ad astra - Крізь терні до зірок, Йосип Дмитрович дав мені моє життєве кредо "По головах інших до вершин".

таки заснув, адже дуже важко не спати під шум поїзда. два роки свого життя я працював провідником за маршрутом Київ - Севастополь. день у день працював, бо жити було ніде, тому 7 вагон поїзда номера якого я вже не згадаю, став моїм домом. возив з собою ноутбук, бо програмування таки було в мене в крові, за свої кошти провів Wi - Fi у вагоні та отримував найкращі відгуки від пасажирів.

одного разу ціла група підлітків написала листа - звернення до директора поїзда про премію для Дніпровського Дмитра Денисовича ( так, це я ) - грошову подяку отримав, а й на додачу практикантку Анжелу ( ні, це не її справжнє ім'я, я його придумав). їй було 16 чи 17, мені 28.

чи то вагон стогнав від грохоту колес, чи від нас обох. знаєте цей півмісячний роман дав мені зрозуміти, що кращої в ліжку ніж Оля в мене не було. ця малолітка як співають Брати Гадюкіни "...в ліжку як акула", але "кемон, Вася" вона російськомовна "чувіха".

наші дороги розійшлись, коли я їй не дав, а не навпаки. почала погрожувати тим, що посадить мене за статтею 156 Розбещення неповнолітніх КК, якщо я не буду з нею. я пропустив ці погрози мимо вух та тієї ночі застав її з чорношкірим пасажиром в одному з купе, а я то думав її все в мені влаштовує. від тоді ми домовились мовчати, а я коли її перевели пообіцяв собі уникати місто Херсон, бо знав, що Анжелу відправили туди працювати.

взагалі це була найкраща робота в моєму житті, лише не висипався, тай з пасажирами завжди важко було знайти спільну мову. але яка туга мене охопила, коли я прийшов на роботу і мені сказали, що більше мого сполучення неіснує.

Крим окупований, але запропонували заміну Київ - Львів, а я ж не хотів натрапити на близьких чи друзів, тому плюнув та пішов.

про події 2013 - 2014 розповім іншим разом, а поки ще 12 годин тужливого стукотання колес до Львова.