01.VI.2018

тоді покидав домівку похабки, так втікав, що підошва моїх 5 - ти річних кедів порвалася ( ото сміху тоді було ), можливо, тоді вперше за довгий час відчув радість через дрібниці. це взуття пережило зі мною львівські погодні умови та городи, а зараз воно ніби не хоче мене відпускати. тому, у потяг заходив босоніж, від тоді і до тепер, 11 років моя традиція незмінна.
вмостився на верхню бокову поличку біля туалету ( тут, мабуть, більшість читачів мого щоденника подумає, що я дурень, бо хто їздив хоть колись у плацкарті знає, що вибране мною місце - найгірше). пояснюю, що просто хтось має їздити на цих місцях і цей хтось - я.
заснув. снились батьки, сестричка яку я бачив лише на фотографіях, розмова як я виявився живим, пояснення моєї зради Олі. в снах це все виглядало легко, але вживу я очікував протилежний результат.
минуло 4 години, поїзд непомітно для мене підкрадався до Львова і мої руки помітно трусилися.
я вдома.

вийшовши на перон мені відвисла щелепа...

"Х М Е Л Ь Н И Ц Ь К И Й"

що в біса таке? я запитав у провідника "чому ми не у Львові?", а він лише порадив мені менше спиртного, адже у вагоні спекотно та немає кондеціонера.
і тоді я зрозумів, що потяг не мій ( " Обернувся я на хати - Нема в мене хати! не дав мені Бог нічого!..." пригадав чомусь уривок із вірша Тараса Шевченка, можливо, тому, що більше й не пам'ятаю ).
але вирішив не сходити.

Рівне - Миколаїв.