Розділ 31: Фінал. Смерть Лейли . Останній подих кохання . Втрачена назавжди . Прощальний лист

Вони поїхали додому. Усі мовчали. Ніхто не знав, з чого почати. Та Кенан знав — мовчати більше не можна.

Удома, коли всі зібралися, Кенан встав посеред кімнати:

— «Я не вбивав того Ібрагіма. Це зробив Кадир Карахан…»

— «Що?» — вирвалось у Ханде. — «Ні, не бреши!»

— «Ви вирішили з нами погратися?» — додав Озан із гірким поглядом.

— «Вашого батька вже затримала поліція», — твердо промовив Кенан.

Бахар схопилася за серце. Її очі затуманились. Вона похитала головою:

— «Ні… Я не вірю…»

— «Мамо, це дуже важко, але це — правда», — тихо додав Кенан.

У Бахар покотилися сльози. Вона стояла перед тим, хто був її сином, і ніби перед усім своїм зруйнованим життям. Стільки років — у брехні.

— «Для чого ти це зробив з нашим батьком?!» — зірвалась Ханде.

Кенан опустив очі:

— «З вашим батьком, Ханде… У мене немає батька».

Бахар різко підняла голову:

— «Алі, досить!»

— «Мамо…»

— «Не зараз…»

Кенан вийшов у двір. Йому не вистачало повітря. Біля дерева стояв Кемаль. Він мовчки підійшов, і поклав руку Кенану на плече.

— «Про що думаєш?»

— «Про Лейлу… Вона не прийшла зустріти мене. Це на неї не схоже. Я хвилююсь. Піду, подивлюсь».

Кемаль кивнув.

Кенан приїхав до будинку Лейли. Двері були зачинені. Він постукав, потім ще. Жодної відповіді. Він обійшов двір, зазирнув у вікна — у будинку не було жодного руху. Ні світла, ні звуку.

Його серце стиснулось.

— «Лейло…» — прошепотів він, як молитву.

А тим часом Лейла… лежала в темному, холодному приміщенні. Її очі були закриті, дихання — уривчасте. Вона була виснажена. Давно не їла, не пила. Вона відчувала, як тіло зраджує її — слабне з кожною хвилиною. Здавалося, її просто залишили тут… забути.

Насправді — наказ ще до арешту віддав сам Кадир: “Якщо щось зі мною станеться , вбити Лейлу»

І тепер це виконували. Вони били її кричали. Розірвали одяг . Нанесли кілька ножових поранень . Від отриманих травм вона померла на місці . Її смерть була важкою .

У темряві вона шепотіла:

— «Кенане…»

Її тіло було слабке, кров холодна. Їй здавалося — вона засинає. Але не втомлена, а навіки. І в той момент, коли біль пронизав усе тіло, вона ще встигла відчути головне — страх. Не смерті. А того, що більше ніколи не побачить його.

Сльоза скотилась по щоці. Вона ледве дотяглась до кишені. Там був зім’ятий клаптик паперу. Її лист.

«Кенане, коханий мій! Пробач мені за все. Мені дуже боляче. Дуже страшно. Але я не боюся померти. Я боюся більше ніколи тебе не побачити. Цей страх постійно у моєму серці. Якщо зі мною щось станеться — то знай: я дуже тебе кохаю. Дуже. Завдяки тобі я дізналася, що таке справжнє кохання. Дякую тобі. Бережи себе, коханий… Можливо, не в цьому світі… Але колись ми ще зустрінемось…»

І в тиші, крізь біль і сльози, її серце зупинилося.

А Кенан саме стояв на порозі. Дивився на зачинені двері. І відчував, як щось обривається всередині. Як щось важливе, дороге… зникає. І навіть не знав, що вже запізнився.

Занадто.