Розділ 24: «Неочікуване пробудження «

Серце Бахар калатало, наче ось-ось зупиниться. Вона мчала додому, не зважаючи на червоне світло і сигнал автівок. Коли нарешті дісталась до особняка, відчинила двері й миттю побігла вгору сходами — до кімнати Кенана.

— Алі, синку! — Бахар кинулася до нього. — Як він? — звернулась до Лейли, яка сиділа поруч.

— У нього дуже висока температура, — відповіла Лейла, витираючи піт з чола Кенана.

Бахар кинулася у свою кімнату, схопила аптечку і повернулась. Вона доклала термометр до чола Кенана — цифри були тривожними. В паніці вона занурила тканину у холодну воду й поклала на його лоб.

— Лейло, принеси ліки — в моїй кімнаті, у верхній шухляді, — голос її тремтів.

Лейла хутко побігла. Бахар сіла поруч з сином, ніжно тримаючи його за руку.

— Алі, синку… прошу тебе, прийди до тями. Ти маєш жити… Що я робитиму без тебе?..

Коли Лейла повернулась з ліками, Бахар обережно відкрила Кенану рот, дала йому пігулку і допомогла запити її водою. Вона не стримувала сліз — серце матері не витримувало такого болю.

Жар поступово спав, але Кенан досі не приходив до тями.

— Температури вже немає, — з полегшенням зітхнула Бахар.

— А коли він прокинеться? — тривожно запитала Лейла.

— Уже мав би… — Бахар нервово глянула на сина.

Настав вечір. Лейла повернулась додому, а Бахар залишилась біля Кенана. Вона не розуміла, чому він все ще без свідомості. Сиділа поруч, гладячи його руку.

— Алі, чуєш мене? Синку?

Але Кенан не відповідав. Тієї ночі він так і не прокинувся. Бахар, виснажена, заснула поруч із ним.

На світанку Кенан повільно відкрив очі. Його погляд натрапив на знайоме обличчя — Бахар, яка спала, поклавши голову біля нього. Це нагадало йому той ранок, коли поряд була Лейла. Він тихо прошепотів:

— Мамо…

Бахар прокинулась одразу.

— Алі! Синку, як ти? — зраділа вона, очі наповнились сльозами радості.

— Добре, мамо… мені краще.

— Слава Богу! — видихнула вона. — Я так боялася…

— Не хвилюйся за мене, — усміхнувся Кенан. — Я в порядку.

Він спробував підвестися.

— Алі, куди ти? — налякалась Бахар. — Лягай, не вставай!

— Мамо, я більше не можу лежати. Я маю встати… Хоч трохи пройтись.

Кенан вийшов у сад. Вітряно. Повітря було свіже, і наче промивало його думки. Назустріч йшла Лейла. Вони зупинились. Їхні погляди зустрілись. Кілька секунд — мов тиша між двома бурями.

— Як ти? — усміхнулась Лейла. — Тобі краще?

— Краще… А що ти тут робиш?

— Прийшла до тебе.

— Ми помирились? Бо я нічого не пам’ятаю…

— Не зовсім. Ми втратили Онура. Я просто… хотіла бути поруч.

— То ти просто пожаліла мене?

Вона зробила крок ближче.

— Усе не так, як здається, Кенане…

— А як? — його голос став холодним. — Відійди.

— Я досі хочу бути з тобою, — прошепотіла Лейла.

— Я вже маю йти, — коротко відповів він і рушив геть, залишивши її саму, в саду, з серцем, яке стискалось від болю.

Кенан ішов безцільно. Він не знав, куди прямує, але ноги самі завели його до бару. Він сів за стійку і почав пити — склянка за склянкою. Душевний біль не вщухав.

Несподівано перед ним з’явилась знайома постать.

— Кенане? Що ти тут робиш? — це була Хазал.

— Хазал…

— Що сталось?

— Мені погано… Та не скажу чому.

— Добре, — тихо сказала вона. — Тоді просто помовчимо.

Вони стукнулися склянками і випили разом.

А тим часом Лейла не могла знайти собі місця. Вона приїхала до будинку Караханів, сподіваючись побачити Кенана.

— Вітаю, тітко Бахар. А Кенан вдома? Нам треба поговорити.

— Ні, його немає. Він хіба не з тобою?

— Ми посварилися…

Лейла опустила очі. І їй, і Кенану було боляче. Але кожен із них обрав свій спосіб втечі від болю .