Розділ 23: Біль Кенана за втратою

Дім зустрів Кенана тишею. Як тільки він переступив поріг, не промовивши ні слова, одразу ж піднявся до своєї кімнати.

— Алі… — тихо озвалась Бахар, але син не зупинився, не обернувся. Лише зник за дверима своєї кімнати, залишивши за собою слід тривоги та болю.

Лейла, яка приїхала разом з ним, мовчки пішла до себе додому — переодягтися і трохи прийти до тями.

— Кемалю, — запитала Бахар, коли двері за Лейлою зачинилися, — що з ним?

— Бахар, йому дуже погано, — відповів Кемаль з сумом у голосі. — Дай йому трохи часу. Він мусить сам пережити це. Втрата Онура сильно його зламала.

Бахар суворо зиркнула на нього:

— Не вчи мене, як бути матір’ю.

У цей момент до холу увійшов Кадир. Його обличчя, як завжди, було насупленим.

— Кемалю? Що ти робиш у нашому будинку? Та ще й у такий пізній час?

— Я привіз Кенана. Гарного вам вечора, — стримано відповів Кемаль і пішов.

Кадир не міг упустити нагоди:

— Чому мого сина привозить цей чоловік?

На цей раз Бахар не змовчала.

— Замість того, щоб питати, чому саме він його привіз, краще б запитав, як почувається твій син.

— Бахар, не дратуй мене… — загрозливо попередив Кадир.

Але вона вже мовчки розвернулась і пішла нагору, до кімнати Кенана. Він спав. Його обличчя було виснаженим, губи злегка пересохлі, щоки — гарячі. Бахар сіла поруч, легенько провела долонею по його волоссю.

— Алі… Синку, я знаю, як тобі важко… Але ти цим Онура не повернеш. Ти тільки собі нашкодиш. Я дуже тебе люблю…

Тим часом Дамла, що після смерті Онура оселилася в особняку Караханів, почувалася геть спустошеною. Їй не вистачало повітря — в буквальному сенсі. У будинку було задушливо, тому вона вийшла у сад, на нічну прохолоду.

Там, несподівано, з темряви вийшов Озан.

— Хто ти? Що ти тут робиш? — запитав він, помітивши її.

Дамла не одразу відповіла. Вона ледве стояла на ногах. Озан, помітивши це, підвів її до лавки.

— Тобі погано? Все гаразд?

— Так… вже краще. Я Дамла, сестра Кенана.

Озан здивовано звів брови.

— То це ти… та сама Дамла?

— Яка “та сама”?

— Сестра мого братика

— Чого ти хочеш? — насторожено перепитала вона. — Що тобі треба?

— Я просто гуляв у саду. Завжди виходжу пізно вночі, коли не спиться. А тут — ти. Незнайомка. Ще й питаєш, що я тут роблю у власному домі.

— То чому виходиш уночі?

— Щоб подумати, — тихо відповів Озан, а тоді зупинив погляд на будинку Лейли. Його очі були сповнені гіркоти.

— То як Кенан? — запитав він.

— Йому дуже важко. Але Лейла поруч. Думаю, з часом стане краще…

— Досить! — обірвав він її.

— Що таке? Чому така реакція?.. Чи ти… — Дамла замовкла на півслові.

— Мовчи, — буркнув Озан, дивлячись убік.

— Ти закоханий у Лейлу?

Озан мовчав кілька секунд, а потім, не дивлячись на неї, відповів:

— Так… Я кохаю Лейлу.

Наступного ранку в будинку панувала тиша. Кенан ще спав. Бахар і Кадир виїхали до лікарні. Діти залишились самі.

У кімнату Кенана зайшла Хазал. Вона сіла поруч на ліжко.

— Кенане… Кенане…

Саме в цю мить до кімнати підійшла Лейла. Вона вже зібралася навідати Кенана, але зупинилася на порозі, почувши слова Хазал.

— Кенане… Якби ти знав, як сильно я тебе кохаю… Ти б ніколи не був з тією Лейлою. Мені боляче бачити її біля тебе. Я взагалі не хочу її бачити. Вона несе лише нещастя…

Лейла не могла повірити почутому. Її очі округлились. Вона довіряла Хазал, а зараз…

— Що ти говориш? Яке кохання? — вигукнула Лейла, заходячи у кімнату.

— Лейло? — здивувалась Хазал. — Що ти тут робиш?

— Це я маю питати — що ти тут робиш?

— Я прийшла до Кенана.

— Забирайся звідси!

Лейла рішуче виштовхнула Хазал з кімнати, зачинивши двері. Вперше вона відчула справжню ревність. Її серце билося, немов скажене. Вона обернулася до ліжка:

— Кенане…

Обличчя Кенана було червоним, лоб блищав від поту.

— Кенане, ти гориш…

Лейла одразу дістала телефон.

— Тітко Бахар!

— Лейло? Щось трапилось?

— Це Кенан… У нього жар!

У Бахар з рук випав телефон. Вона ледь не втратила свідомість.

— Я вже їду!