Розділ 19: Я жива , але інша . Тиша після бурі

Минуло кілька годин. У лікарню один за одним почали прибувати близькі Лейли — її мати Феріде, Бахар, Озан і Кадир. В очах кожного була тривога, надія й страх.

Феріде, ледь стримуючи сльози, злякано запитала:

— А якщо… якщо вона не виживе?

Бахар, хоч і сама ледве трималася, міцно обійняла її за плечі:

— З Лейлою все буде гаразд. Вона сильна. Вона виживе.

Тим часом Кенан стояв осторонь, мов закам’янів. Його погляд був порожнім, а думки — суцільною темрявою. Він знову і знову прокручував останні слова, які сказав Лейлі. В душі панувало відчуття провини, яке не давало йому дихати.

Бахар підійшла до нього, обережно торкнувшись його руки:

— Алі… синку… з Лейлою все буде добре.

Але Кенан не міг її почути — він був поглинутий болем:

— А якщо ні?.. Мамо, я… я не пробачу собі, якщо з нею щось станеться…

— Ти не винен, — м’яко сказала Бахар. — Але навіть якщо ти так думаєш, ти маєш бути сильним. Для неї.

Тиша. Напруга в повітрі стала нестерпною.

Нарешті, через кілька годин, з палати вийшов лікар. Його обличчя було втомленим, але спокійним:

— Пацієнтка жива. Все добре. Стан стабільний.

Полегшення, як хвиля, накрило всіх. Феріде заплакала від радості, Бахар зітхнула з полегшенням, а Кенан… Кенан знову почав дихати.

Коли Лейла відкрила очі, перше, що вона побачила — Кенан. Він стояв біля її ліжка, розгублений, винуватий, спустошений.

— Лейло… — прошепотів він.

Вона глянула на нього слабким, втомленим поглядом:

— Я дзвонила тобі…

— Я знаю, — винувато опустив очі.

— Ти не відповів, — її голос тремтів. Не від болю, а від розчарування.

— Пробач мені… за все. За те, що не був поруч, за те, що відштовхував тебе…

— Ти покинув мене, Кенане, — промовила вона майже пошепки, але ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який крик.

— Я шкодую. Дуже шкодую… — він нахилився ближче. — Дай мені шанс все виправити…

Лейла заплющила очі й ледь помітно похитала головою:

— Йди, Кенане.

— Нам треба поговорити…

— Про що? Про те, як я раз за разом приходила до тебе, навіть після того, як ти мене проганяв? Як сподівалася, що ти змінишся? Ти думаєш, я не зможу без тебе? Ти забув, як я виросла без батька? Думаєш, твоє кохання — єдине, що тримало мене на ногах?

В її голосі була твердість, якої Кенан давно не чув. Його очі наповнились сльозами, але він знав — запізно. Він мовчки вийшов з палати.

Лейла відвернулася, сльози стікали по щоках. Та всередині народжувалося щось нове. Воля. Сила. Вона більше не дозволить болю керувати нею.

Кенан сидів на лавці біля лікарні. Погляд у землю. Внутрішній світ — як після бурі. До нього підійшла Хазал.

— Кенане…

Він не відповів.

Хазал нахилилась ближче:

— Кенане, чуєш мене?

— Мені погано, — прошепотів він, ледь зібравши сили.

— Що сталося?

— Я закохався… І тільки тепер зрозумів, як сильно… але втратив її.

— З нею щось трапилось?

— Аварія… Вона жива, все добре… але я її втратив… назавжди.

— Не кажи так… — Хазал спробувала посміхнутись. — Ми щось придумаємо.

— Я не можу перестати думати про неї.

— Хто вона? Хм… дай вгадаю, це та дівчина, що приходила в лікарню?

Кенан мовчки завмер.

— Я вгадала, так? Вона справді красива… Як її звати?

— Лейла, — ледве прошепотів він.

У палаті до Лейли зайшла Бахар. Її очі світилися теплом.

—Лейло, доню… як ти?

— Краще, тітко Бахар. Дякую за турботу.

— Я не хочу тиснути на тебе, але… Що сталося між вами з Кенаном?

Лейла подивилася у вікно, довго мовчала. А потім зітхнула:

— Тітко, давай змінимо тему. Я… я не готова про це говорити.

— Гаразд, пробач, — м’яко сказала Бахар і сіла поруч. Вона знала: рана  ще свіжа, але Лейла сильна. І вона витримає.