Розділ 17: «Мама» Слово яке змінює все

Настав ранок нового дня. Лікарняні коридори наповнились тишею, яку іноді порушували кроки медсестер. Ханде нарешті виписали додому, і Бахар, відчуваючи потребу побути з донькою, взяла вихідний. Вони удвох тихо сіли в авто й рушили додому, обидві втомлені — кожна по-своєму.

У цей час у палаті Онура знаходився Кемаль. Він перевіряв показники, дивився на хлопця з професійною зосередженістю, але з людським співчуттям.

— Усе буде добре, хлопче, — тихо сказав він, клацаючи ручкою ліхтарика.

Невдовзі Кенан вийшов із ним у коридор. Його очі шукали правди.

— Що скажете, лікарю? — запитав він, наче чіпляючись за надію.

— Єдиний шанс — операція. Але ризик дуже високий. Варто добре подумати, — відповів Кемаль серйозно.

— Після операції він зможе ходити? — в голосі Кенана бриніло тривожне сподівання.

— Лікар не може давати обіцянки. Але скажу так — шанс є.

І з цими словами Кемаль пішов, залишивши Кенана з купою важких рішень.

До нього підійшла Дамла.

— Що він сказав? — її голос тремтів. — Онуру стане краще після операції?

— Так… якщо вона пройде вдало. Але ризик великий, — відповів Кенан.

Дамла стиснула кулаки.

— Кенане, він має стати на ноги. Інакше… я тобі не пробачу.

Ці слова боляче вдарили. Кенан знову відчув себе винним. Його роз’їдала тривога. Що, як він зробить неправильний вибір?

Увечері він поїхав додому переодягнутися. Бахар одразу побачила його стан: він був блідий, спітнілий, задумливий.

— Алі, що з тобою? — стривожено запитала вона.

— Мені погано, — відповів він.

— Розкажи, що сталося.

— Це я у всьому винен, — мовив він, опустивши голову.

— У чому саме?

— Я мав захистити Онура…

Бахар сіла поруч.

— Синку ,ти не винен. Ти завжди поряд, ти борешся за нього. Ти вже зробив багато — знайшов лікаря. І скоро Онур знову ходитиме.

Кенан уперше вимовив те слово, яке довго не зважувався сказати:

— Мамо… дякую тобі.

У Бахар виступили сльози. Вона ніжно обняла сина, який нарешті назвавїї своєю матір’ю. У цей момент між ними сталося щось важливе — зцілення.

— Відпочинь трохи, — шепнула вона.

— Немає часу. Я просто переодягнуся й повернусь у лікарню.

— Якщо тобі так буде краще — гаразд, — кивнула Бахар.

Після цього вона лягла біля Ханде й заснула поруч із нею.

Коли на вулиці вже опустилася ніч, Кенан повернувся до лікарні. В коридорі, просто на стільці, дрімала Дамла. Він обережно доторкнувся до її плеча.

— Дамло…

— Кенан? — злякано прокинулась вона.

— Поїдь додому, трохи відпочинь. Я залишуся тут.

Дамла втомлено кивнула, не кажучи ні слова.

Кенан залишився наодинці. Заснув. І вже на світанку, прокинувшись, побачив поруч незнайому дівчину.

— Хто ти? — здивовано запитав він.

— Я думала, ти змінився. Та бачу — ти той самий. Забув? Я — Хазал.

Кенан ошелешено підвівся.

— Хазал? Це ти?

Він обійняв її.

— Не вірю. Як ти?

— Добре. А у вас, бачу, не дуже… Я чула, що Онур паралізований.

— Так. Але я знайшов лікаря. Він зможе поставити його на ноги.

— Якщо буде щось потрібно — можеш на мене розраховувати. Ти завжди був для мене як брат.

— Дякую. Добре, що ти з’явилась.

Вони довго сиділи поруч, мовчали, а потім заговорили — спокійно, по-домашньому. Минуле повернулося несподівано, але в ньому — було щось добре.