Розділ 14: Кенан і Лейла разом ?

Кенан привіз Дамлу до лікарні, мовчки. Його руки стискали кермо так, що побіліли кісточки. У грудях стискалося щось важке — провина, злість, безсилля. У голові крутилася лише одна думка: Онур мусить жити.

Коли вони вбігли в палату, Онур вже прийшов до тями. Його погляд був розгубленим, але живим.

— Онуре, братику… як ти? — Дамла схилилась над ним, з її очей котились сльози.

— Де я?.. — прохрипів хлопець, ледь повернувши голову.

— У лікарні, — відповів Кенан, намагаючись говорити спокійно.

— Як я сюди потрапив?..

— Сталася аварія, — Кенан присів поруч, шукаючи відповідей у його очах. — Хто був з тобою? Що сталося?

Онур затримав подих, а потім прошепотів:

— Він казав… казав, що нічого не станеться…

— Хто?! Онуре, у що ти вплутався? — голос Кенана став різким.

— Я… я почав працювати у Якупа. Взяв машину…

Кенан вибухнув:

— Що?! Ти зовсім здурів? Ти ж знаєш, хто він! Він покидьок, злочинець! Як ти міг?

— А що я мав робити? — роздратовано відповів Онур. — Де мені було шукати роботу? У тебе тепер своє життя, нова родина…

— Онуре! — Кенан аж підвівся. — Не говори дурниць. Ви завжди були й залишаєтесь моєю сім’єю. Ви — моє серце.

Дамла встала, її очі палали.

— А що він не так сказав, Кенане? — її голос тремтів. — Ти справді забув нас.

— Дамло…

— Він потрапив в біду, а тебе не було поруч. Ти не захистив його. А тепер… тепер його життя змінилося назавжди.

Вони вийшли в коридор. Дамла дивилась у вікно, стискаючи кулаки.

— Прошу, йди. Нам треба бути наодинці. Не ускладнюй.

Кенан кивнув. Він зрозумів: поки не знайде рішення, краще триматись осторонь.

Коли він повернувся до родини, всі саме збирались до палати Ханде. Кенан теж увійшов.

— Моя доню… — Бахар опустилась на край ліжка, стискаючи руку Ханде.

— Ти нас дуже налякала, — тихо додав Озан.

— Як ти почуваєшся? — запитав Кадир.

Ханде кивнула:

— Нормально.

Кенан зробив крок уперед:

— Скорішого одужання тобі, Ханде.

Та вона не відповіла. Лише зиркнула на нього з холодом в очах. Ніби він не мав права бути тут.

Бахар залишилася з донькою.

— Чому, доню?.. Чому ти це зробила? — її голос тремтів.

— Мамо… Я нічого не робила.

— Ти… Ти випила таблетки, — сльози текли по щоках Бахар.

— Мамо… Можна я побуду сама?

Бахар вийшла з палати. Її плечі тремтіли.

Кенан сидів на лавці біля лікарні. В голові — суцільна каша. Його розривало зсередини. І тут раптом перед ним з’явилася Лейла, як завжди — несподівано, мов тиха буря. В її руках — два стаканчики кави.

— Тримай, — м’яко сказала вона.

— Дякую, — відповів Кенан.

Вона сіла поруч.

— Як ти? Виглядаєш не дуже…

Кенан вперше за весь день трохи усміхнувся:

— Краще… завдяки тобі, Лейло.

Її очі засвітились. Та потім знову стали серйозними.

— Щось трапилось. Я бачу. Говори.

— Онур… — важко зітхнув Кенан.

— Що з ним?

— Потрапив в аварію. І… він не зможе більше ходити.

Лейла поклала руку йому на плече:

— Я з тобою. Щоб не трапилось — я завжди поруч.

Кенан глянув на неї, в очах блиснули сльози:

— Дякую…

— Що ти робитимеш?

— Єдиний шанс — операція. Потрібен кращий лікар. Я знайду його. Я маю знайти.

Лейла стиснула його руку:

— Ти зможеш. Ми разом впораємось.