Розділ 13: Шлях через біль

Поцілунок між Лейлою та Кенаном став несподіваним, майже мовчазним визнанням усього, що відчували, але не наважувались сказати. Та одразу після нього настала тиша. Кенан дивився перед собою, а його обличчя залишалося застиглим, мов камінь. Лейла почала хвилюватися.

Вони сіли на лавку перед лікарнею. Осінній вітер розвівав її волосся, а Кенан усе ще мовчав.

— Кенане, — нарешті прошепотіла Лейла. — Що сталося? Прошу, скажи мені. Я переживаю за тебе.

Кенан довго не відповідав. Та коли заговорив, його голос був глухий, мовби зламаний.

— Не виходить, Лейло. Я не можу бути частиною цієї родини. Це не мій світ. Не моя сім’я.

— Кенане, ти не маєш рації. Це — твоя сім’я. І ця родина має тебе. У тебе є мама, яка ночами не спить через тебе. Дядько Кадир — так, він стриманий, але я бачила, як світяться його очі, коли ти поруч. Прошу, не відштовхуй їх.

— Вони мене ненавидять, Лейло. Ти ж бачиш. Особливо Озан. Йому б лиш привід, аби викинути мене за двері.

Лейла взяла його за руку:

— Так, це правда. Деякий час так і буде. Вони всі вчаться жити з цією правдою. Але з часом усе зміниться. Головне — не відвертайся від них.

Кенан уперше за довгий час глянув на неї — його погляд був повний болю, але вже не самотній. Вони разом повернулись до лікарні, тримаючись за руки. Усі, хто був у холі, звернули увагу на цю сцену. Особливо Озан. Його щелепа стиснулась, а погляд став крижаним. Він не міг повірити в те, що бачив. Ще вчора Лейла була поруч із ним. А сьогодні — йде за руку з тим, кого він так люто ненавидів.

Згодом вийшов лікар. Він зупинився біля Бахар і тихо сказав:

— Ханде жива, але є ускладнення. Її стан — стабільний, але важкий. Ми зробили все, що могли.

Бахар лише кивнула, наче слухала крізь скло. Вона мовчки піднялася на дах лікарні. Їй потрібно було повітря. Тиша. Хоч якась пауза від болю.

Кенан знайшов її там. Вона стояла, тримаючись за поруччя.

— Як ти? — тихо спитав він.

Бахар озирнулась, її очі були червоні.

— Я не знаю, Кенане. Як вона могла таке зробити?.. Я… Я винна.

— Ти ні в чому не винна. Прошу, не звинувачуй себе.

— Я ж її мати. Я мала відчувати. Знати, що вона так страждає…

Кенан підійшов і обійняв її. Вперше — щиро, тепло, без страху. Мов син, що нарешті впізнав свою матір.

Та поки вони стояли на даху, інші новини приголомшили лікарню. У приймальне відділення терміново привезли важко травмованого юнака. Кров, галас, лікарі. І коли Кенан підійшов ближче — серце обірвалось.

— Онур… Онуре… Брате!

Онур був непритомним, його обличчя побите, ноги не рухались. Через кілька годин стало відомо: Онур залишиться паралізованим на все життя.

Кенан, не зволікаючи, помчав до Дамли.

— Дамло…

Вона одразу зрозуміла, щось трапилось.

— Кенане, кажи. Що з Онуром? Є новини?

— Він живий… — сказав тихо Кенан.

— Що сталося? Говори, не мовчи!

— Аварія. Він у лікарні. Але… він буде паралізованим.

Ці слова ніби розрізали повітря.

— Що?! — закричала Дамла. — Як ти це дозволив?! Як ти міг?!

Вона била його в груди, сльози текли рікою.

— Ти ж мав бути поруч! Мав його врятувати!..

Кенан не сперечався. Він обійняв її міцно, як обіймають тих, кого не хочеш втратити вдруге.