Розділ 12: Перший поцілунок Кенана й Лейли

Наступного ранку Кенан прокинувся ще до сходу сонця. Його щось нестримно тягнуло назад — туди, де був дім, який став йому справжнім притулком, де були ті, хто прийняв його не за прізвище, не за походження, а за серце. До Дамли й Онура.

Він вийшов із дому впевненими кроками, коли позаду почувся , знайомий голос :

— Алі! Куди ти їдеш? — Бахар поспішала за ним, тривога звучала в голосі.

— Я їду до Дамли й Онура, — коротко відповів Кенан.

— Добре… але не затримуйся, — вона торкнулася його руки.

— Не затримаюсь. Обіцяю, — м’яко сказав він і рушив до машини.

Та не встиг він відчинити дверцята, як перед ним з’явилась Лейла. Вона стояла мовчки, у її очах — суміш болю, розгубленості й надії.

— Привіт, — промовила вона тихо.

— Привіт, — відповів Кенан, не дивлячись їй у вічі.

— Куди їдеш?

Він мовчав. Лейла зробила крок ближче.

— Щось сталося?

— Ні, я вже маю їхати, — коротко відрізав він і, не чекаючи відповіді, сів у машину.

Дорога до знайомого двору була мов ковток повітря. Приїхавши, Кенан вийшов із машини і відчув — тут він справді вдома. На порозі на нього чекала Дамла. Її усмішка розтопила лід у його грудях.

— Кенане! — вона кинулась до нього й обійняла.

— Як добре, що ти приїхав. Ми так скучили.

— Я теж, — щиро сказав він.

Та Онура вдома не було.

— А де Онур?

— Я не знаю. Ще з учорашнього вечора не можу до нього додзвонитися. Вже хотіла тобі дзвонити…

Кенан спробував набрати — без відповіді. Телефон був поза зоною.

— Щось точно не так, — мовила Дамла тривожно.

— Тоді я поїду його шукати. А ти залишайся тут, може він повернеться.

— Кенане, я їду з тобою.

— Дамло…

— Ні, Кенане. Я їду з тобою.

Вони разом вирушили на пошуки. Їздили місцями, де раніше проводили час утрьох — парк, набережна, старе кафе, навіть гараж, де Онур любив ремонтувати старі мотоцикли. Та сліду не було.

А тим часом у родині Караханів знову лунала тривога.

Кадир, зблідлий, прибіг до Бахар:

— Бахар…

— Кадире? Щось трапилось?

— Це… Ханде… Вона… Вона в лікарні. Хотіла вкоротити собі віку…

— Що?! — у Бахар похитнулися ноги. — Ні… не може бути…

Вони миттю поїхали в лікарню.

У цей самий час Кенану подзвонили. Незнайомий номер. Голос лікаря на іншому кінці лінії повідомив: Ханде Карахан — спроба самогубства. Ваша присутність необхідна.

Кенан поблід.

— Дамло, я мушу їхати. Якщо Онур повернеться — одразу подзвони.

Він помчав у лікарню. У холі вже були всі.

Озан, щойно побачив Кенана, не стримався:

— А ти навіщо приїхав?! Що тобі до нас?!

Він зробив крок, щоб ударити Кенана, та той встояв:

— Вона моя сестра…

— Яка ще сестра?! — кричав Озан. — Тебе не було всі ці роки — тож не з’являйся зараз!

Слова впали, як лід. Кенан завмер. Його ніби вирвали з коренем. Він розвернувся й вийшов. Ніхто не зупинив. Йому було боляче, як ніколи. Він ішов без напрямку, крізь ніч, повз вулиці, вітрини, вогні — наче в тумані.

І тоді… через дорогу… він побачив її.

Лейла. Вона стояла і дивилась прямо на нього. Її очі блистіли від сліз.

Кенан пройшов повз, мовчки, втупившись у землю. Та Лейла рушила за ним.

— Кенане… — вона покликала його.

Він зупинився.

— Ти уникаєш мене?

Він мовчав.

— Щось сталося? — вона підійшла ближче. — Кенане…

Він підвів очі. У них стояли сльози. Справжні, важкі, щирі.

— Щось сталося, а ти не розповідаєш… — прошепотіла вона.

І раптом — без слів — вона скоротила відстань і поцілувала його. Сильно. Щиро. По-справжньому. Її руки тремтіли, але вона не відпускала. А Кенан не опирався.

Бо коли він бачив її — він не міг опиратися. Вона стала тим єдиним теплом у світі, який його так довго не приймав.