Розділ 11: Бачив , але не зрозумів

Минув тиждень. За цей час Кенан змінився не лише зовні, а й усередині. У його погляді з’явилась впевненість, у поставі — сила, в мовчанні — гордість. Колишній хлопець, що збирав сміття, зник. Тепер перед усіма стояв Алі Карахан — спадкоємець, син, якого втратили, і який повернувся.

Зранку, як завжди, родина зібралася на сніданок. Один за одним вони спускались до вітальні .Кенан з’явився останнім. На ньому була нова біла сорочка, яка ідеально підкреслювала його широку поставу, та чорні джинси. Його вигляд був зібраний, кожен крок — упевнений.

Озан сидів за столом, не зводячи з нього очей, наповнених холодом і відразою. У його погляді не було ні радості, ні прийняття.

— Алі, синку, доброго ранку, — привіталась Бахар із теплою усмішкою.

— Доброго ранку всім, — спокійно відповів Кенан і сів за стіл.

Та незважаючи на офіційне повернення до родини, він так і не назвав її «мамою». Це слово ніби застрягло десь у горлі, не виходило.

Настала тиша. За столом ніхто не розмовляв, навіть посуд дзенькав надто тихо. Нарешті Озан не витримав — різко підвівся.

— Всім смачного… бувайте! — кинув через плече й попрямував до виходу.

Бахар одразу піднялась слідом.

— Озане, що таке? — її голос був схвильованим.

— Хіба тебе це справді турбує, мамо? — озвався Озан, не обертаючись.

— Звичайно, що турбує!

— Тоді потурбуйся краще про свого улюбленого синочка Кенана!

— Я турбуюсь про всіх своїх дітей, — відповіла Бахар, намагаючись зберігати спокій.

— Не починай! — перебив він. — Не розповідай мені казки, що ти всіх нас любиш однаково.

— То що ж ти хочеш від мене?

— Можливо, щоб ти просто запитала, як я? Як я себе почуваю! Ти жодного разу не спитала про мене. Зате в нього — щодня!

У ту мить у холі з’явилася Лейла.

— Озане! Досить! Як ти можеш так говорити ? — її голос був твердим.

— Лейло, не вмішуйся! — огризнувся він.

Вона підійшла ближче, майже впритул:

— Я вже вмішалась. Ти не маєш права так говорити з мамою. Що знову сталося?

— Це не через маму, — пробурмотів він.

— А через кого?

— Через нього. Через Кенана.

— І що він зробив?

— Лейло, чому тебе так турбує його життя?

— Мене турбує не він, а тітка Бахар! Бо саме вона зараз страждає через вас обох!

У цей момент Кенан вийшов з дому. Йому потрібно було провітритись, десь пройтись, розкласти думки по поличках. Та щойно ступив у двір, побачив на алеї Лейлу з Озаном. Вони стояли дуже близько одне до одного. На мить у Кенанові все стиснулося. У грудях защеміло. Їхні погляди, жести — все здалося йому надто знайомим…

А тоді сталося те, чого він не очікував: Озан поцілував Лейлу.

Кенан застиг. Його очі потемніли. Він навіть не дочекався реакції Лейли — різко розвернувся й пішов назад у дім. Йому здалося, що щось всередині обірвалось.

Але те, чого він не побачив — було найважливішим. Бо в ту ж мить Лейла відштовхнула Озана і дала йому ляпаса.

— Що ти собі дозволяєш?! — її очі палали. — Я ніколи не дозволю тобі більше так робити!

Озан залишився стояти сам. А Лейла, розгублена, сердита й розчарована, рушила назад. Її серце билося швидко.